Читать онлайн книгу "Маленькі жінки"

Маленькi жiнки
Луиза Мэй Олкотт


«Маленькi жiнки» Луiзи Мей Олкотт – роман, що виховав кiлька поколiнь юних читачiв по всьому свiту. Ця книга була перекладена понад 50 мовами, ii сюжет покладений в основу шести фiльмiв, чотирьох телесерiалiв, кiлькох опер та спектаклiв. З iсторii родини Марч, в якiй зростають чотири дружнi, проте геть не схожi одна на одну сестри, читач дiзнаеться про такi перипетii юностi, як дорослiшання, дружба та любов. У цьому виданнi публiкуеться новий оригiнальний переклад з англiйськоi Юлii Шматько. Стилiзацiя речей юних дiвчаток, характерна для тiеi епохи, а також придуманi героiнями i використовуванi в повсякденнi слова додають тексту неповторноi атмосфери XIX столiття.





Луiза Мей Олкотт

Маленькi жiнки



Переклад украiнською Юлii Шматько.







Замiсть передмови


Ця книга коротко розкаже
Як мандрiвник блукав в пiтьмi,
Та промiнь свiтла всiм пiдкаже,
Як в край небесний шлях знайти.
Обрав вiн стежку тернами порослу,
Хоч i не легкий вибiр був,
Життя його набуло змiсту,
Вiн суть спасiння Божого збагнув.
Нехай мандрiвка його довга,
Навчить i вас, товаришi —
Добро, чесноти та наснага
Вiдкриють шлях безсмертя для душi.[1 - За книгою Джона Буньяна «Похiд паломника». У романi «Маленькi жiнки» Олкотт часто згадуе та проводить паралелi з релiгiйною алегорiею англiйського письменника та проповiдника Джона Буньяна «Похiд паломника», яку вона любила ще з дитинства. Книга розповiдае про подорож героя на iм'я Християнин. На шляху до Небесного Мiста, тобто Раю, на нього чекало безлiч небезпечних пригод. Пiд час своеi подорожi Християнин зустрiчае людей та iстот (iмена яких так чи iнакше пов'язанi з подiями його життя), якi намагаються допомогти або перешкодити йому. На його шляху зустрiчаються такi персонажi як Вiрний, Вiруючий i Велетень Вiдчаю. Книга проповiдуе iдею про те, що потрiбно стiйко нести свою життеву ношу i не пiддаватися спокусам. Деякi роздiли книги «Маленькi жiнки» мiстять посилання на подii та мiсця з «Походу паломника», наприклад, можна зустрiти такi назви роздiлiв як «Бет знаходить Прекрасний палац», «Долина приниження Емi», «Джо зустрiчае Аполлiона», «Мег вирушае на Ярмарок Марнославства», тощо, оскiльки кожна з доньок Марч пiддаеться якiйсь спокусi, яка пов'язана з ii характером або якимись недолiками.]




1

Пограемо у паломникiв


– Ну що ж це за Рiздво без подарункiв? – буркнула Джо, простягнувшись на килимi бiля камiна.

– Бути бiдним просто жахливо! – зiтхнула Мег, глянувши на свою стару сукню.

– Як же несправедливо, що однi дiвчата мають так багато красивих речей, а iншi взагалi нiчого не мають, – додала маленька Емi та ображено пирснула.

– У нас е мама й тато, а ще ми е одна в одноi, – втiшно сказала Бет зi свого затишного куточка у вiтальнiй.

Чотири юнi обличчя, пiдсвiченi теплим мерехтiнням вогнища, на мить повеселiшали вiд цих пiдбадьорливих слiв, але посмiшки вмить зникли, коли Джо раптом тремтячим голосом додала: «Немае з нами татка, i не буде ще довго». Вона не наважилась вголос сказати «можливо, нiколи», але кожна з сестер мовчки додала це про себе, думаючи про те, що iх батько зараз десь далеко, у самому епiцентрi жорстоких боiв.

На кiлька хвилин у кiмнатi повисло гнiтюче мовчання, нiхто не наважувався знову почати говорити, але потiм Мег все ж тихо промовила:

– Ви ж знаете, чому мама запропонувала обiйтися без подарункiв на це Рiздво – зима обiцяе бути суворою, i мама вважае, що нам не слiд витрачати грошi на розваги та безглуздi дрiбницi, коли нашi солдати страждають на полi бою. Ми мало чим можемо iм допомогти, але ми можемо принести своi маленькi жертви, щоб пiдтримати iх, i ми повиннi робити це з радiстю та вдячнiстю. Але боюся, я не … – Мег похитала головою, з сумом думаючи про всi красивi речi, якi iй так хотiлося купити.

– Не думаю, що та невелика сума, яку ми здатнi пожертвувати, щось кардинально змiнить. У кожноi з нас е всього лише долар, i навряд чи армiя взагалi вiдчуе якусь рiзницю. Я готова обiйтися без подарунку вiд матiнки та вiд вас, сестри, але сама собi я дуже хочу купити «Ундiну» та «Сiнтрама».[2 - Два романи з елементами казки нiмецького письменника i поета Фрiдрiха де Ла Мотт-Фука (1777–1843 рр.). Перший розповiдае про русалку, а другий про лицаря. Цi двi розповiдi були дуже популярнi серед дiтей.] Я вже так давно мрiю про це, – сказала Джо, яка кожну вiльну хвилину проводила, зачитуючись черговою книжкою.

– Я планувала витратити своi заощадження на новi ноти, – зiтхнувши, сказала Бет, але ii багатозначного зiтхання не почув нiхто, крiм щiтки для вогнища та пiдставки для чайника.

– А я б купила собi коробку новеньких фаберiвських олiвцiв для малювання, адже вони менi так потрiбнi, – рiшуче сказала Емi.

– Мама ж нiчого не говорила про нашi заощадження, i не думаю, що вона б хотiла, щоб ми вiддали все, що у нас е. Тож давайте ми всi купимо собi те, що так хочемо i просто трохи порадiемо. Думаю, ми достатньо працювали у цьому роцi i чесно заслужили це! – невпевнено викрикнула Джо, а потiм опустила очi, роблячи вигляд, що уважно вивчае вiзерунок на килимi.

– Я ось точно заслужила – вчу цих маленьких розбишак цiлими днями, хоча iз задоволенням посидiла б удома, – протягнула Мег жалiбним тоном.

– Та тобi ще пощастило, адже у тебе немае i половини моiх турбот, – сказала Джо. – Подивилася б я, на скiльки вас вистачило, любi сестрички, якби ви хоча б на кiлька годин залишилися наодинцi з нервовою, метушливою старою, яка змушуе вас ходити по дому не iнакше як навшпиньки та смикае через будь-яку дрiбницю – «бiжи туди, принеси це, зроби те» – ще й завжди чимось незадоволена. Ганяе мене, як ту козу по двору, що iнодi я вже готова кинути все i втекти вiд тоi примхливоi бабцi.

– Скаржитися то грiх, звичайно, але я вважаю, що мити посуд i прибирати – це найгiрша робота у свiтi. Коли ти цiлiсiнький день щось метеш, шкребеш та миеш, шкiра на руках стае такою сухою та грубою, що навiть на пiанiно грати важко, – Бет подивилася на своi огрубiлi руки i важко зiтхнула, i цього разу це зiтхання точно почули всi.

– Сумнiваюся, що хтось iз вас страждае бiльше за мене, – вигукнула Емi, – адже вам не доводиться ходити до школи з зухвалими дiвчиськами, якi знущаються з вас, якщо ви хоча б раз не вивчили урок, посмiхаються над вашими старими зношеними сукнями, обзивають жебрачкою i кажуть, що у мене нiс, наче картопина.

– Ти, напевно, хотiла сказати «насмiхаються», а не «посмiхаються», – зазначила Джо та саме посмiхнулась.

– Ой, ти чудово зрозумiла, що я хотiла сказати, тож не обов'язково прискiпуватись. Я вчуся використовувати новi слова i розширювати свiй лексогон, – задравши носа вiдповiла Емi, а Джо цього разу вже вiдверто зареготала.

– Так, досить мавпувати, дiвчата. Якби лишень тато не втратив усi своi статки, коли ми були маленькими! Боже мiй! Ми жили б зараз у розкошi, були щасливi та горя не знали! – мрiйливо сказала Мег, яка ще пам'ятала кращi часи.

– Ти ж наче нещодавно казала, що ми щасливiшi за королiвських дiтей, тому що вони весь час сваряться через своi багатства.

– Так, говорила, Бет. Насправдi, я думаю, що так воно i е, адже хоч нам i доводиться працювати, але ми можемо ось так посидiти, вiд душi посмiятися i пожартувати одна над одною, i взагалi, ми, як полюбляе казати Джо, весела юрба.

– Джо дiйсно як скаже щось! – зауважила Емi, скоса глянувши на довготелесу фiгуру, яка розтягнулася на килимi. Джо тут же пiднялася, поклала руки до кишень i почала насвистувати.

– Припини, Джо! Ти поводишся, як хлопчисько!

– Я знаю. Тому я це i роблю.

– Терпiти не можу грубих дiвчат, якi не вмiють поводитись належним чином. Хiба юнi ледi таке виробляють!

– А я ненавиджу пихатих та розцяцькованих ляльок!

– Пташки в гнiздечках все воркують, – почала наспiвувати Бет, яка завжди намагалася згладжувати кути у подiбних ситуацiях. Спiваючи, вона навмисне робила таке кумедне обличчя, що сестри не витримали i розреготалися. Таким чином назрiваючий конфлiкт розчинився у цiй веселiй атмосферi.

– Ось правда, сестрички, часом ви обидвi поводитесь, як малi дiти, – почала повчати iх Мег на правах старшоi сестри. – Ти вже достатньо доросла, Джозефiна, тож час вже припинити цi дитячi витребеньки та почати поводитися належним чином. Коли ти була дитиною, це, можливо, i виглядало смiшним i милим, але ти вже ба яка висока i зачiску носиш дорослу, тож i поводься як справжня юна ледi.

– Нiчого я не висока! Ну добре, може трохи i висока. А зачiска… Якщо дорослою тебе робить те, яку зачiску ти носиш, тодi я буду носити два хвостики аж до двадцяти рокiв! – вигукнула Джо, розплела косу та струснула своею пишною гривою каштанового волосся. – Не хочу я дорослiшати, ставати «мiс Марч», носити сукнi до пiдлоги, ходити, наче аршин проковтнула, i виглядати, як порцелянова лялька! Менi i так несолодко живеться, адже менi подобаеться грати в хлопчачi iгри i поводитися розкуто, як це роблять хлопчаки! І за що менi така кара – народитися дiвчиськом! А зараз навiть ще гiрше, нiж ранiше, адже я б з радiстю пiшла на фронт разом з татом i боролася з ним плiч-о-плiч проти ворога, а замiсть цього менi доводиться сидiти вдома i в'язати шкарпетки, як якась немiчна стара!

Джо так люто трясла синьою армiйською шкарпеткою, яку якраз в'язала, що спицi в нiй задзвенiли, як кастаньети, а клубок з нитками покотився через усю кiмнату.

– Бiдолашна Джо! Менi шкода тебе, але тут вже нiчого не поробиш. Радiй тому, що ти можеш скоротити свое iм'я до хлопчачого «Джо» i грати роль братика для нас, – сказала Бет, погладжуючи густу копицю рукою, яку нiяке миття посуду i витирання пилу не зможе позбавити цiеi щироi сестринськоi нiжностi.

– А щодо тебе, Емi, – продовжила Мег, – то ти, навпаки, аж занадто церемонна i манiрна. Зараз це наче i дитячi пустощi, але якщо так пiде i далi, ти виростеш зарозумiлим i пихатим дiвчиськом, яке вважае себе великим цабе. Менi подобаються твоi манери i любов до витонченоi мови, але iнодi ти перегинаеш палицю. Просто твоi безглуздi слова часом звучать так само недоречно, як i жаргоннi вирази Джо.

– Якщо Джо у нас розбишака, Емi – цабе, то хто ж я? – запитала Бет, приготувавшись почути критику i на свою адресу.

– Ти наше янголятко, – тепло вiдповiла Мег, i нiхто iй не заперечив, тому що «Мишка», як називали Бет вдома, i справдi була улюбленицею всiеi родини.

Оскiльки ви, шановнi читачi, напевно хотiли б знати, як виглядають нашi героiнi, я скористаюся моментом i зроблю, так би мовити, невеликий лiричний вiдступ, щоб у загальних рисах накидати портрети чотирьох сестер, якi у цей зимовий вечiр зiбралися у вiтальнi, щоб шити, в'язати та просто потеревенити, поки у камiнi весело потрiскував вогонь, а за вiкном йшов снiг.

Це була дуже затишна кiмната, незважаючи на те, що старий килим давно вицвiв, а меблi були дуже скромними. Стiни прикрашали кiлька непоганих картин однiеi юноi художницi, полицi були заставленi книгами, а на пiдвiконнi розквiтли хризантеми та рiздвянi троянди. Все це створювало приемну домашню атмосферу злагоди та спокою.

Маргарет, найстаршiй iз чотирьох сестер, було шiстнадцять, i вона була дуже вродливою – гарнi великi очi, м'яке каштанове волосся, чуттевi губи, бiлi, наче фарфор, та нiжнi, немов оксамит, руки, якi вона вважала своею гордiстю.

П'ятнадцятирiчна Джо була дуже високою та худою, а зi своею гривою темного неслухняного волосся вона була чимось схожою на молоду конячку. Здавалося, що iнодi вона не знала, як впоратися зi своiми довгими кiнцiвками i це ii неабияк дратувало. Їi рiшуча посмiшка i кирпатий нiс говорили про завзятiсть i силу характеру, а вiд ясних сiрих очей, здавалося, нiчого не могло приховатися. Залежно вiд ситуацii ii погляд мiг бути жорстким, завзятим або задумливим. Їi справжньою гордiстю було ii довге густе волосся, але зазвичай вона заплiтала його в косу i ховала пiд сiточку, щоб не заважало. Їi нескладне пiдлiткове тiло ось-ось готове було перетворитися на тiло молодоi жiнки, але вона опиралася цьому як могла, приховуючи дiвочi форми за широким одягом.

Елiзабет, або Бет, як ii всi називали, було тринадцять рокiв. В неi були рум'янi щiчки, яснi очi, а волосся завжди було зiбране в акуратну зачiску. Вона була сором'язливою, боязкою i доброю. Батько називав ii «маленька мiс Спокiй», i це прiзвисько iй iдеально пiдходило, тому що вона, здавалося, жила у власному щасливому свiтi, ризикуючи виходити назовнi лише для зустрiчi з тими небагатьма, кому вона довiряла i кого любила.

Емi, хоча i була наймолодшою, була чи не найважливiшою людиною в родинi – принаймнi, так вона сама вважала. Фарфорова шкiра, блакитнi очi, золотавi кучерики, вона завжди поводилась, як справжня юна ледi, нi на мить не забуваючи про вишуканi манери.

А от щодо характерiв чотирьох сестер, про них ми дiзнаемося трохи згодом.

Годинник пробив шосту годину. Бет прибрала попiл бiля камiна i присунула до вогнища пару домашнiх капцiв, щоб тi нагрiлися. Дiвчата посмiхнулися, адже це був свого роду ритуал, який означав, що скоро додому повернеться з роботи мама, або Мармi, як вони ii називали. Мег припинила повчати молодших сестер i запалила лампу, Емi виповзла з нетрiв глибокого крiсла, а Джо, геть забувши про втому, пiдстрибнула i пiднесла капцi ближче до вогню.

– Вони вже геть зносилися. Мармi потрiбна нова пара.

– Я думала купити iй новi капцi на свiй долар, – сказала Бет.

– Нi, я куплю! – вигукнула Емi.

– Я найстарша, – почала Мег, але Джо ii перебила …

– Коли тато йшов на вiйну, вiн сказав менi, що на час його вiдсутностi за чоловiка в домi я, тож логiчно, що новi капцi для мами маю купити саме я.

– Я пропоную вчинити так, – сказала Бет, – кожна з нас подаруе iй що-небудь на Рiздво, а собi купувати ми нiчого не будемо.

– Це так схоже на тебе, дорогенька! Але що ж ми iй подаруемо? – вигукнула Джо.

На кiлька секунд всi були у роздумах, а потiм Мег оголосила, немов цю iдею пiдказали iй власнi тендiтнi руки:

– Я подарую iй гарненькi рукавички.

– Пара гарних мiцних чобiт, ось що справдi потрiбно людинi у наш час, – вигукнула Джо.

– А я куплю iй носовi хустинки, – сказала Бет.

– Тодi я куплю мамi флакон парфумiв, впевнена, iй буде приемно отримати такий подарунок. Думаю, вони коштують не дуже дорого, i менi, можливо, навiть вистачить на олiвцi, – додала Емi.

– А як ми подаруемо iй всi цi речi? – запитала Мег.

– Покладемо iх на стiл, покличемо ii i будемо дивитися, як вона буде розгортати подарунки. Пам'ятаеш, як ми робили в дитинствi на нашi днi народження? – вiдповiла Джо.

– Пам'ятаю, як я боялася, коли приходила моя черга сидiти у великому крiслi у вiтальнi i спостерiгати, як ви всi крокуете до мене, щоб привiтати i вручити подарунки на день народження. Нi, менi подобалися вашi подарунки та увага, але це було жахливо сидiти i розгортати пакунки пiд вашими пильним наглядом, – зiзналася Бет. Вона якраз пiдсмажувала тости до чаю i обличчя ii було червоним вiд жару.

– Нехай Мармi думае, що ми пiдготували подарунки одна для одноi, а потiм здивуемо ii, сказавши, що це все для неi. Пiдемо завтра по магазинах, Мег. Нам ще потрiбно стiльки всього пiдготувати для нашого рiздвяного спектаклю, – сказала Джо, рiшуче крокуючи по кiмнатi з закладеними за спину руками.

– Думаю, це рiздвяне дiйство буде моiм останнiм виступом, я вже занадто доросла для таких речей, – з сумом зауважила Мег, яка обожнювала грати в «перевдягання».

– Та ну, невже ти вiдмовишся вiд можливостi похизуватися у бiлiй сукнi з розпущеним волоссям i прикрасах iз золотоi фольги. Ти наша найкраща актриса, i якщо ти покинеш сцену, наш домашнiй театр цього не переживе, – сказала Джо. – До речi, потрiбно влаштувати репетицiю. Іди-но сюди, Емi, i зiграй нам сцену, де твоя героiня непритомнiе, а то якось не переконливо це в тебе виходить.

– Нiчого не можу вдiяти, я ж нiколи не бачила, як люди непритомнiють, а якщо я буду падати, як ти менi кажеш, то наб'ю собi синцiв. Якщо у мене вийде м'яко впасти, я впаду, але якщо нi, то буду падати грацiозно в крiсло, i нехай твiй Г'юго скаче навколо мене i погрожуе, скiльки завгодно, – вiдповiла Емi, яка не мала акторського таланту, але була затверджена на цю роль лише тому, що вона була маленькою i легкою, бо за сценарiем ii героiню мали носити на руках.

– Роби так: пройди по кiмнатi нерiшуче, похитуючись, заламуй руки та вiдчайдушно вигукуй: – Родрiго! Врятуй мене! Врятуй мене! – i Джо вийшла з кiмнати з таким правдоподiбним мелодраматичним стогоном, вiд якого сестри аж здригнулися.

Емi спробувала повторити – вона виставила скрюченi руки вперед i рухалася незграбно, немов якась мумiя, а ii «вiдчайдушний крик» був бiльше схожий на пронизливий крик вiд уколу голкою. Джо безнадiйно завила, Мег голосно засмiялася, i навiть Бет, спостерiгаючи за цим видовищем, геть забула про хлiб, який пiдсмажувала на вогнищi.

– Так, все, я здаюся! Коли прийде час, просто спробуй зробити все так, як треба, але якщо аудиторiя буде смiятися, я тут нi до чого. Тепер твiй вихiд, Мег.

Далi все пiшло, як по маслу – дон Педро кинув виклик свiтовi, прочитавши емоцiйний монолог на двi сторiнки без единоi паузи; вiдьма Агар вимовила жахливе заклинання над своiм котлом з киплячими жабами; Родрiго мужньо розiрвав кайдани, а Г'юго, отруений миш'яком, вмирав в агонii, вигукнувши перед смертю зловiсне: «Ха-ха!»

– Це найкраще, що ми коли-небудь ставили, – сказала Мег, коли мертвий лиходiй пiдвiвся, потираючи забитий лiкоть.

– І як тобi вдаеться писати i ставити такi чудовi п'еси, Джо? Ти просто другий Шекспiр! – вигукнула Бет, яка твердо вiрила, що ii сестри найобдарованiшi люди на свiтi.

– Ой, Шекспiр, скажеш таке, – скромно вiдповiла Джо. – Хоча «Прокляття вiдьми, або Романтична трагедiя» вийшла дiйсно непоганою, але я б хотiла спробувати поставити «Макбет», ось тiльки у нас немае люка для фееричноi появи Банко.[3 - Маеться на увазi люк в стелi, через який привид вбитого Банко може знову з'явитися на сценi в п'есi Шекспiра (акт 3, сцена 6).] Завжди хотiла поставити видовищну сцену вбивства. «Що бачу я? Передо мною Кинджал! Рукiв'ям вiн лежить до мене»,[4 - Джо цитуе знаменитий «монолог про кинджал» Макбета (дiя 2, сцена 1), в якiй вiн готуеться вбити короля Дункана.] – протягнула Джо, закочуючи очi i хапаючись за повiтря, як це зазвичай робили виконавцi трагiчних ролей в театрi.

– Нi, це не кинджал, це вилка для хлiба, ось тiльки чому замiсть хлiба Бет смажить на вогнищi маминi капцi? Бет, мабуть, була вражена твоею грою! – вигукнула Мег, i репетицiя закiнчилася загальним вибухом смiху.

– Як добре, що вам весело, дiвчатка моi, – сказав голос у дверях, тож i актори, i аудиторiя зiрвалися зi своiх мiсць, щоб привiтати високу жiнку з добрими очима. На нiй був недорогий одяг, але виглядала вона воiстину благородно та вишукано, i сестри були впевненi, що пiд потертим сiрим плащем i немодним беретом ховаеться найкрасивiша та найелегантнiша жiнка на свiтi – iхня мати.

– Ну що, дорогенькi моi, як у вас пройшов день? У мене сьогоднi було так багато роботи, потрiбно було пiдготувати речi до вiдправки нашим солдатам, я навiть не встигла заскочити додому на обiд. Хто-небудь заходив, Бет? Як ти себе почуваеш, Мег, як твоя застуда? Джо, ти виглядаеш якоюсь втомленою. Пiдiйди-но до мене, дитинко.

Продовжуючи по-материнськi розпитувати дочок про iх справи, мiсiс Марч зняла мокрi вiд снiгу речi, одягла теплi капцi i, вмостившись у м'яке крiсло, посадила Емi до себе на колiна, готуючись насолодитися щасливим залишком напруженого дня. Дiвчата метушилися навколо матерi, кожна намагалася зробити щось, щоб неньцi було максимально зручно. Мег пiдтягла до крiсла чайний столик, Джо пiдкинула дрова у вогонь i почала розставляти стiльцi, перевертаючи i грюкаючи всiм, що траплялося на ii шляху. Бет тихенько бiгала туди-сюди мiж вiтальнею i кухнею, а Емi сидiла на колiнах у матерi та дiловито керувала процесом.

Коли всi зiбралися за столом, мiсiс Марч сказала з особливо щасливим обличчям:

– У мене дещо е для вас – на десерт, так би мовити. Їi обличчя осяяла яскрава, мов промiнь сонця, посмiшка. Бет заплескала в долонi, забувши про грiнки, якi вона тримала, а Джо пiдкинула у повiтря серветку, вигукуючи: «Лист! Лист! Тричi «Слава!» нашому татковi!»

– Так, це чудовий довгий лист вiд тата. Вiн здоровий i вважае, що зима на фронтi пройде краще, нiж ми очiкували. Вiн передае всiм вам теплi побажання на Рiздво, – сказала мiсiс Марч, поплескуючи себе по кишенi, нiби у неi там лежить скарб.

– Так, не ловимо гав, сестрички, швиденько iмо i гайда читати листа вiд тата! Досить вiдкопилювати мiзинець i корчити зарозумiлi пики, Емi, – сказала Джо, обпiкшись гарячим чаем i у поспiху впустивши хлiб з маслом на килим, адже iй страшенно хотiлося швидше прочитати лист вiд батька.

Бет трохи подзьобала вечерю, але вiд хвилювання iй шматок у горло не лiз, тому вона тихенько сiла у затiненому куточку кiмнати в очiкуваннi iнших членiв сiм'i.

– Як на мене, те, що татко пiшов на фронт служити капеланом – це дуже смiливий i благородний вчинок, адже вiн мiг спокiйно залишитися вдома, бо за вiком його б не призвали, та й здоров'я в нього далеко не таке мiцне, як у молодих солдатiв, – тепло сказала Мег.

– Я б теж хотiла пiти на вiйну, була б, наприклад, барабанщицею або маркiтанткою,[5 - Маркiтанти (вiд iтал. Mercatante – торговець, продавець) – дрiбнi торговцi iстiвними припасами, напоями та предметами вiйськового побуту, якi супроводжували вiйська в таборi, в походах, на маневрах i пiд час вiйни.] або медсестрою пiшла б, щоб бути поруч з батьком i допомагати йому, – мрiйливо сказала Джо.

– Думаю, що спати у наметi, iсти несмачну iжу та пити з бляшаного кухля, це вкрай незручно, – зiтхнула Емi.

– Коли вiн повернеться додому, Мармi? – запитала Бет тремтячим голосом.

– Можливо, через кiлька мiсяцiв, дорогенька, якщо тiльки, не дай Боже, не захворiе. Тато буде сумлiнно виконувати свiй обов'язок так довго, як тiльки зможе, i з нашого боку було б егоiстично просити його кинути все i повернутися додому ранiше. А тепер давайте почитаемо листа.

Усi сiли ближче до вогнища: мати сидiла у великому крiслi, Бет вмостилася бiля ii нiг, Мег та Емi сiли на пiдлокiтниках по обидвi сторони вiд Мармi, а Джо сперлася на спинку крiсла, щоб нiхто раптом не помiтив, якщо вона не втримаеться i заплаче. У тi важкi военнi часи всi листи з фронту читалися зi сльозами на очах, особливо листи батькiв своiм дiтям. Але в своему листi батько майже не згадував про негаразди, небезпеку i несамовиту тугу за домiвкою. Його лист був життерадiсним, обнадiйливим i сповненим живих описiв табiрного життя, вiйськових маршiв i фронтових новин. І лише наприкiнцi вiн вже був не в силах стримувати емоцii та звернувся до доньок.

– Передай моiм милим дiвчаткам, що я iх дуже люблю i сумую за ними, поцiлуй iх мiцно вiд мене. Скажи, що я думаю про них вдень i молюся за них по ночах, i що вони – моя втiха у цей нелегкий час. Рiк розлуки з ними здаеться менi вiчнiстю, але нагадай iм, що i цi важкi часи очiкування можна провести з користю i зробити свiй внесок до загального блага. Я впевнений, вони чудово пам'ятають моi настанови: пiклуватися про тебе, моя люба, i всiляко пiдтримувати тебе, а також сумлiнно виконувати свiй обов'язок, хоробро боротися зi своiми внутрiшнiми ворогами i не пiддаватися спокусам. Думаю, коли я повернуся додому до вас, моi рiднi, я буду пишатися своiми маленькими жiнками навiть бiльше, нiж ранiше.

Читаючи цi рядки, всi дружно схлипнули, тож Джо не було соромно за своi ряснi сльози. Навiть Емi, забувши про те, що ii iдеальнi кучерики можуть розкуйовдитись, пригорнулась до матерi i крiзь сльози промовила:

– Яка ж я егоiстка! Але я чесно-чесно постараюся стати гарною людиною, щоб татко пишався мною, коли повернеться додому.

– Ми всi постараемося! – вигукнула Мег. – Я дуже багато думаю про свою зовнiшнiсть i ненавиджу працювати, але вiдтепер я теж спробую виправитися. Сподiваюся, що у мене це вийде.

– А я докладу всiх зусиль, щоб стати, як татко любить мене називати, «маленькою жiнкою» i не буду такою грубою та навiженою. Я буду виконувати свiй обов'язок тут, замiсть того, щоб витрачати час на безглуздi фантазii про далекi пригоди, – сказала Джо, подумавши про те, що тримати себе в руках тут, вдома, здаеться iй завданням набагато складнiшим, нiж битися з заколотниками на пiвднi.

Бет нiчого не сказала, але витерла сльози синьою армiйською шкарпеткою i почала в'язати щосили, вирiшивши негайно виконати найближчий iй за духом обов'язок, в той час як про себе вона урочисто пообiцяла виправдати всi надii батька до його повернення додому.

Мiсiс Марч порушила мовчання, сказавши своiм звичним веселим голосом:

– А пам'ятаете, як ви грали в «Похiд паломника»,[6 - «А пам'ятаете, як ви грали в «Похiд Паломника», коли були маленькими?»: В обговореннi, яке слiдуе за цим питанням мiсiс Марч, мова йде про твiр «Похiд паломника» (див. виноску 1). Згадуеться Мiсто Руiни – зле мiсце, де народився головний герой Християнин, яке е вiдправною точкою його подорожi до Небесного Мiста (Раю); Аполлiон – огидний демон, який нападае на Християнина в Долинi приниження; Болото Зневiри – пiдступне болото, в якому опинився Християнин; сувiй, який вказуе шлях – iнструкцii для подорожi Християнина, яка вказують йому шлях спасiння.] коли були маленькими? Ви так радiли, коли я робила вам торбинки з решток тканини i вiшала iх вам на спину як ношу. Ви надягали моi капелюхи, брали в руки палицi i сувоi паперу, а потiм вирушали у подорож через весь будинок, починаючи свiй шлях з пiдвалу, який був Мiстом Руiни, а потiм пiднiмалися все вище i вище по сходах на самiсiнький дах будинку, де на вас чекали вашi найулюбленiшi речi, з яких складалося Небесне Мiсто.

– Так, я пам'ятаю, як весело це було, особливо менi подобалося проходити повз левiв, боротися з Аполлiоном i проходити через Долину, де мешкали злi духи! – сказала Джо.

– А менi подобався момент, коли ми скидали зi спин торбинки i вони котилися вниз по сходах, – сказала Мег.

– Моя улюблена частина була, коли ми нарештi виходили на дах, де стояли вазони з квiтами та рiзнi красивi речi, i ми всi стояли там i спiвали вiд радостi, а сонце пестило нашi обличчя, – сказала Бет, посмiхаючись.

– Чесно кажучи, я вже мало що пам'ятаю з цiеi гри, крiм того, що я боялася темного пiдвалу i що в кiнцi гри менi завжди подобалося iсти солодощi та пити молоко на даху. Якби я не була вже занадто дорослою для подiбних iгор, я, можливо, навiть зiграла б в паломникiв знову, – сказала Емi, яка почала всерйоз говорити про те, що вона вже доросла i iй час покинути дитячi забавки, щойно iй виповнилося дванадцять рокiв.

– Неможливо бути занадто дорослим для цiеi гри, моя люба, тому що так чи iнакше, ми граемо в неi впродовж усього нашого життя. У кожного з нас е своя ноша, попереду на нас чекае довга життева подорож, а прагнення до добра i щастя – це наш сувiй, який вказуе вiрний шлях, допомагае долати труднощi та виправляти помилки, щоб в результатi знайти мiсце, яке буде для нас справжнiм раем. А тепер, моi маленькi паломники, як ви дивитеся на те, щоб почати свою подорож знову, але вже не в грi, а насправдi, у реальному життi, та перевiрити, як далеко ви зможете просунутися, перш нiж ваш батько повернеться додому.

– Що, правда, мамо? Так, де там нашi торбинки? – запитала Емi, яка в силу свого вiку iнодi сприймала речi занадто буквально.

– Кожна з вас щойно зiзналася, в чому полягае ii ноша, ii торбинки, так би мовити. Окрiм Бет. Невже тебе, доню, нiчого не обтяжуе? – запитала мати.

– Чому ж? Обтяжуе. Посуд i ганчiрки. Я заздрю дiвчатам, якi мають можливiсть грати на красивих роялях. А ще я боюся людей i не довiряю iм.

Ноша Бет здалася всiм дуже кумедною, але нiхто не засмiявся, бо всi знали, що це сильно образило б ii почуття.

– А давайте дiйсно спробуемо пограти в паломникiв, – задумливо сказала Мег. – Це всього лише iнша назва для нашого намiру стати кращими. А ця гра може нам допомогти, адже бути гарною людиною – це дiйсно важка праця, i дуже часто ми забуваемо про своi обiцянки i сходимо з правильного шляху.

– Сьогоднi ми були в Болотi Зневiри, а потiм прийшла Мама i витягла нас, як Допомога в книзi. Нам потрiбен сувiй iз вказiвками, як у Християнина. Тiльки де нам його роздобути? – запитала Джо, захоплена iдеею, яка надала трохи романтики i духу пригод, здавалося б, нудному завданню з виконання свого обов'язку.

– Зазирнiть пiд подушки в рiздвяний ранок, i ви знайдете свiй сувiй-путiвник, – вiдповiла мiсiс Марч.

Дiвчатка обговорювали чесноти та випробування, якi на них чекатимуть у майбутньому, поки стара служниця Ганна прибирала посуд зi столу. Потiм сестри дiстали чотири маленькi кошики з приладдям для рукодiлля, i в руках у них заблищали голки – iм треба було пошити простирадло для тiтоньки Марч. Всi четверо вважали шиття вельми нудним заняттям, але сьогоднi нiхто не бурчав i не жалiвся. Джо запропонувала позначити чотири довгих шви назвами чотирьох континентiв – Європа, Азiя, Африка та Америка. Таким чином, кожнiй iз сестер дiстався свiй континент. Це зробило процес шиття бiльш цiкавим, i в мiру того, як кожна прокладала голкою шлях через свою частину свiту, вони обговорювали рiзнi краiни своiх територiй.

До дев'ятоi вечора з шиттям було покiнчено, i настав час для традицiйного спiву перед сном. На фортепiано вмiла грати лише Бет, вона м'яко торкалася старих пожовклих клавiш i акомпанувала iмпровiзованому хору сiмейства Марч. Пiснi вони спiвали простенькi та невибагливi. Голос у Мег був дзвiнкий i чистий, немов звуки флейти, тож вони з матiр'ю задавали iншим ритм i тональнiсть. Емi щебетала, немов цвiркун, а Джо взагалi спiвала щось свое, завжди вступаючи не в тому мiсцi, та й спiв ii бiльше був схожий на якесь переривчасте квакання. Але так чи iнакше, це був свого роду ритуал ще з тих пiр, як дiвчатка навчилися говорити. Вони прокидалися пiд мелодiйний спiв своеi матерi, яка ходила по будинку, наспiвуючи, як жайворонок, i засинали теж пiд ii голос. І в цьому випадку нiхто з сестер не вважав, що можна коли-небудь стати занадто дорослою для материнськоi колисковоi.

– Зiрко, зiрко, мерехти …




2

Рiздво


Того рiздвяного сiрого ранку Джо прокинулася першою. На камiнi не було панчох для подарункiв, i на мить вона вiдчула таке ж розчарування, як колись давно у дитинствi, коли ii маленька панчоха впала з камiна, тому що була битком набита солодощами, а Джо подумала, що iй просто нiчого не подарували. Потiм вона згадала, що мати радила зазирнути рiздвяного ранку пiд подушку, i, ковзнувши туди рукою, вона знайшла маленьку книжечку в малиновiй палiтурцi. Ця книга була iй дуже добре знайома, це була прекрасна iсторiя про найбiльш праведне та гiдне життя, яке лише можна собi уявити.[7 - Ймовiрно, книга, про яку йде мова – це Євангелiе.] Джо вiдчула, що такому путiвнику зрадiв би будь-який паломник, вирушаючи у довгу подорож. Вона розбудила Мег зi словами «Щасливого Рiздва!» i порадила заглянути пiд подушку. Там лежала така сама книга, тiльки у зеленiй палiтурцi. Незабаром прокинулися Бет i Емi, i виявили своi екземпляри – у сiрiй i синiй палiтурках. На форзацi кожноi книги були охайним почерком написанi теплi побажання вiд матерi, що робило подарунок ще бiльш цiнним. І ось сестри сидiли всi разом, розглядаючи своi подарунки, а небо на сходi тим часом палало багрянцем, знаменуючи початок нового дня.

Маргарет було властиве марнославство, але в цiлому вона була дуже доброю i побожною. Сестри дуже любили та поважали ii, i навiть бунтарка Джо слухалася ii, тому що навiть повчаючи, Мег робила це дуже м'яко i тактовно.

– Дiвчата, – серйозно сказала Мег, переводячи погляд по черзi на кожну з сестер, – мама хоче, щоб ми не просто читали цю книгу, а розмiрковували над тим, що там написано. З тих пiр, як батько пiшов на вiйну, ми почали нехтувати багатьма обов'язками. Ви робiть, як хочете, а я буду тримати свою книгу тут на тумбочцi бiля лiжка i читати хоча б кiлька сторiнок щоранку, тому що я знаю, що це дасть менi iжу для роздумiв на день прийдешнiй i надихне на добрi справи.

Мег демонстративно вiдкрила свою книгу i почала читати. Джо обняла ii i, притулившись щокою до щоки сестри, теж почала читати. При цьому обличчя ii вiдображало цiлковитий спокiй i мир, що було досить не характерно для ii зазвичай жвавоi мiмiки.

– Яка ж Мег молодець! Ходiмо, Емi, i ми почитаемо. Я допоможу тобi з важкими словами, а якщо нам щось буде незрозумiло, то звернемося за допомогою до Мег i Джо, – прошепотiла Бет, натхненна прикладом старших сестер i таким душевним подарунком вiд матерi.

– Я рада, що синя палiтурка дiсталася саме менi, – задоволено сказала Емi.

Наступнi пiвгодини в кiмнатах дiвчат панувала тиша, яку порушував лише шурхiт сторiнок. Першi сонячнi променi проникли до кiмнати i, немов несучи з собою рiздвяне благословення, торкнулися схилених над книгами голiв i зосереджених облич.

– А де мама? – запитала Мег, коли вони з Джо вiдiрвалися вiд читання i вирiшили подякувати iй за подарунки.

– Одному Богу вiдомо. Якийсь волоцюга прийшов жебракувати, i ваша матiнка вiдразу ж побiгла йому допомагати. Нiколи ще не бачила жiнки, яка з такою жагою роздае направо i налiво продукти, одяг та iншi припаси, – вiдповiла Ганна, яка жила з Марчами ще з народження Мег i була вже скорiше другом сiм'i, анiж просто прислугою.

– Думаю, вона скоро повернеться, тож давайте приготуемо святковий снiданок i подарунки, – сказала Мег, оглядаючи пакунки, якi були завчасно захованi пiд диваном в очiкуваннi свого часу. – Так, а де парфуми вiд Емi? – спантеличено запитала Мег, не знайшовши флакона.

– Емi iх потягла кудись, наче щоб пов'язати стрiчку або щось на кшталт цього, – вiдповiла Джо, витанцьовуючи по кiмнатi у капцях, куплених для матерi, щоб трохи розносити iх.

– А як вам моi носовi хусточки? Гарнi, чи не так? Ганна випрала i випрасувала iх, а я зробила вишивку, щоб хусточки були iменними, – сказала Бет, з гордiстю дивлячись на дещо нерiвнi лiтери, з якими вона довгенько помучилась.

– Ой, дитя! Що ж ти вишила на них «Мама» замiсть «М. Марч»? От смiхота! – сказала Джо, взявши одну з хусток.

– А що в цьому такого? Я навпаки подумала, що так буде краще, бо iнiцiали Мег також М. Марч, а я не хочу, щоб трапилася плутанина i цi хусточки використовував хтось iнший, крiм Мармi, – стурбовано сказала Бет.

– Все добре, люба, це дуже гарна та розумна iдея, адже тепер точно нiхто не помилиться. Я впевнена, iй дуже сподобаеться твiй подарунок, – сказала Мег, докiрливо зиркнувши на Джо i пiдбадьорливо посмiхнувшись Бет.

– Ой, мама йде. Ховайте подарунки, швидше! – вигукнула Джо, коли грюкнули вхiднi дверi та у передпокоi почулися кроки.

Але замiсть матерi до кiмнати увiйшла Емi. Вигляд у неi був досить збентежений, коли вона побачила своiх сестер, якi здивовано дивились на неi.

– Де ти була i що ти там ховаеш за спиною? – запитала Мег, побачивши на Емi верхнiй одяг. Зазвичай Емi довше за всiх нiжилася у лiжку i нiколи не виходила на вулицю так рано.

– Тiльки нехай Джо не смiеться з мене! Я не хотiла, щоб ви дiзналися завчасно. Я просто хотiла помiняти маленький флакончик парфумiв на великий. Я вiддала за нього всi своi грошi. Я намагаюся не бути такою егоiсткою, як ранiше.

Емi боязко витягла з-за спини новий красивий флакон, який вона купила замiсть старого дешевого. Вона виглядала такою серйозною, що навiть неозброеним оком було видно, що ii зусилля перебороти у собi егоiзм йшли вiд чистого серця. Мег вiдразу мiцно обняла ii, Джо назвала розумницею, а Бет пiдбiгла до вiкна i зiрвала свою найкращу троянду, щоб прикрасити чудовий флакон.

– Розумiете, менi стало соромно за свiй подарунок пiсля того, як ми почитали i поговорили сьогоднi вранцi про те, що потрiбно бути гарною людиною, тому я побiгла до крамницi i помiняла свiй подарунок на бiльш дорогий. І я шалено цьому рада, бо тепер мiй подарунок найкрасивiший.

Вхiднi дверi знову грюкнули, i подарунок Емi теж хвацько вiдправився до схованки пiд диваном, а сестри з незворушним виглядом вмостилися за столом нiбито в очiкуваннi снiданку.

– Щасливого Рiздва, Мармi! Дякуемо за книги! Ми вже навiть трохи почитали сьогоднi i плануемо робити це кожного дня, – хором вигукнули дiвчата.

– З Рiздвом, донечки! Я рада, що ви одразу взялися читати, i сподiваюся, що ви продовжите у тому ж дусi. Але перш нiж ми сядемо за стiл, я хотiла б дещо з вами обговорити. Недалеко звiдси живе нещасна жiнка, яка нещодавно народила малюка. У неi е ще шестеро дiток, i iм усiм доводиться спати в одному лiжку, щоб хоч якось зiгрiтися, бо у них, бiдолашних, навiть немае дрiв, щоб розпалити вогонь. А ще вони голодують. Це ii старший син приходив до мене вранцi та розповiв, як вони бiдують. Дiвчатка моi, ви не проти, якщо ми вiддамо iм наш снiданок у якостi рiздвяного подарунка?

Дiвчата були дуже голоднi, адже чекали на снiданок майже годину, i спочатку нiхто не наважувався щось сказати. Але потiм Джо радiсно вигукнула:

– Як добре, що ти встигла прийти до того, як ми сiли снiдати!

– А можна менi вiднести теплi речi малечi? – терпляче спитала Бет.

– А я вiзьму вершки та кексики, – додала Емi, героiчно вiдмовившись вiд своiх найулюбленiших смаколикiв.

Мег, не гаючи часу, вже пересипала гречану кашу в велику миску i складала у кошик хлiб.

– Я знала, що ви погодитеся, моi хорошi, – сказала мiсiс Марч, задоволено посмiхаючись. – Пiдемо допомагати всi разом, а коли повернемося, поснiдаемо хлiбом з молоком, а вже на вечiр приготуемо що-небудь смачненьке.

Незабаром все було готово, i сiмейство Марч вирушило в дорогу. Було ще досить рано та й пiшли вони дворами, тож нiхто не бачив цю дивну делегацiю волхвiв.

Вони стояли на порозi вбогоi та промерзлоi кiмнати з розбитими вiкнами та згаслим вогнищем. З меблiв там був лише невеликий стiл i лiжко з рваною ковдрою, на якому лежала хвора жiнка з немовлям, а до неi з обох бокiв тулилися блiдi, голоднi дiти, намагаючись хоч трохи зiгрiтися.

З якою ж радiстю дивилися на гостей великi дитячi очi, а iх синi вiд холоду губи розплились у широкiй щирiй усмiшцi!

– Ach, mein Gott![8 - Ach, mein Gott! – (нiм.) Боже мiй!] Невже ангели спустилися до нас з небес! – сказала жiнка тремтячим голосом i сльози радостi покотилися по ii щоках.

– Так, кумеднi такi ангели у капюшонах i рукавицях, – сказала Джо i всiх розсмiшила.

Вже через кiлька хвилин кiмнату було не впiзнати, наче там дiйсно попрацювали добрi духи. Ганна принесла дрова, розпалила камiн i закрила розбите скло старими капелюхами та накидкою. Мiсiс Марч напоiла нещасну жiнку гарячим чаем i дала трохи кашi, запевнивши, що не залишить ii родину у бiдi. Потiм вона переповила малюка i загорнула його у свою теплу хустку. Робила вона це так нiжно та дбайливо, немов це була ii власна дитина. Дiвчата тим часом накрили на стiл, посадили дiтей ближче до вогню i нагодували iх. Поснiдавши, дiти почали весело базiкати, а дiвчата Марч намагалися розiбрати iх кумедне нiмецько-англiйське щебетання.

– Das ist gut! Die Engelkinder![9 - Das ist gut! Die Engel-kinder! – (нiм.) Яка смакота! Дiвчата-янголята!] – прицмокуючи, раз у раз повторювала малеча, наминаючи гречану кашу з хлiбом i насолоджуючись теплом вогнища, яке весело потрiскувало у камiнi.

Сестер ще нiколи нiхто не називав дiвчатами-янголятами, i це було iм дуже приемно. Особливо радiла Джо, якiй вiд народження дiставалися не iнакше як всякi хлопчачi комiчнi прiзвиська на кшталт «Санчо».[10 - Санчо Панса, зброеносець Дон Кiхота – комiчний персонаж у сатиричному романi iспанського письменника Мiгеля де Сервантеса «Дон Кiхот» (том I – 1605 р., том II – 1615 р.).] Це був воiстину прекрасний снiданок, хоча дiвчатам не дiсталося i крихти. І нехай животи iх бурчали вiд голоду всю дорогу, поки вони йшли додому, у всьому мiстi було не знайти бiльш радiсних i задоволених дiтей, нiж цi четверо маленьких дiвчаток, якi вiддали свiй снiданок i задовольнилися того рiздвяного ранку лише хлiбом i молоком.

– Мабуть, у цьому i полягае суть виразу «Любити свого ближнього як самого себе». Що ж, робити добро iншим людям дiйсно приемно, – сказала Мег, розкладаючи з сестрами подарунки у вiтальнi, поки iхня мати збирала нагорi одяг для бiдолашного сiмейства Гуммель, яке вони вiдвiдували вранцi.

Це були невеликi скромнi пакуночки, але кожен з них був наповнений чистою дитячою любов'ю, а висока ваза з червоними трояндами, пишними бiлими хризантемами i виноградними лозами надавала елегантностi та урочистостi святковому столу.

– Йде, йде! Давай, Бет, починай грати! А ти, Емi, вiдчини перед мамою дверi! Тричi «Слава!» нашiй Мармi! – вигукнула Джо, високо пiдстрибуючи.

Бет зiграла свiй найвеселiший марш, Емi з реверансом вiдчинила дверi, а Мег, взявши мати пiд руку, провела ii до почесного мiсця на чолi столу. Мiсiс Марч була одночасно здивована та зворушена. В ii очах стояли сльози, але це були сльози радостi, i вона з посмiшкою розглядала подарунки i читала вiтальнi листiвки вiд доньок. Вона вiдразу одягла новi капцi, поклала носовичок до кишенi, окропивши його парфумами вiд Емi, троянду вона причепила шпилькою до грудей, а гарнi рукавички були проголошенi «надзвичайно слушним подарунком».

Потiм були смiх, поцiлунки та обiйми – саме в цьому i полягае краса домашнiх свят, вони такi щирi та душевнi, що ти потiм ще довго згадуеш iх з теплом у серцi. Але веселощi веселощами, а справи самi себе не зроблять.

За благодiйними заходами та урочистими церемонiями пролетiло мало не пiвдня, тож дiвчата без зволiкання зайнялися приготуваннями до вечiрньоi святковоi вистави. Будучи ще занадто юними, щоб часто вiдвiдувати театри, i недостатньо багатими, щоб дозволити собi професiйний помпезний реквiзит для своiх домашнiх спектаклiв, дiвчата використовували уяву та кмiтливiсть – не дарма ж в народi кажуть «що голiший, то мудрiший» – i робили весь необхiдний iнвентар з пiдручних засобiв. Деякий реквiзит був воiстину гiдним захоплення: гiтари з пап'е-маше, старовиннi лампи з непридатного старого посуду, розкiшнi сукнi та мантii зi старих простирадл, коштовностi з вiдполiрованих консервних банок, якi також вiдмiнно пiдходили для виготовлення лицарських обладункiв. Меблi раз у раз переверталися догори дригом, а кiмната служила сценою.

Хлопцi до театральноi трупи не приймалися, тому Джо дiставалися всi чоловiчi ролi. Вона iз задоволенням виряджалася у чоловiчi коричневi шкiрянi чоботи, якi дiсталися iй вiд подруги, яка знала жiнку, яка знала одного актора у театрi. Цi чоботи, стара фехтувальна рапiра та дiрявий камзол, який колись служив художнику зразком для написання якоiсь картини з батальним сюжетом, були головними скарбами Джо i були задiянi у всiх виставах. Через нечисленнiсть iх трупи, часто двом передовим акторам, Мег i Джо, доводилося грати вiдразу кiлька ролей, за що вони, безумовно, заслуговують на похвалу, адже вони не лише вчили напам'ять реплiки трьох, а бувало i чотирьох персонажiв, але i по кiлька разiв за спектакль мiняли костюми i переставляли декорацii. Але iм це було в радiсть, адже це не лише чудово тренувало iх пам'ять, але i було прекрасною творчою розвагою, завдяки якiй сестри проводили багато часу разом.

Настав рiздвяний вечiр, глядачi приходили та займали мiсця у партерi, роль якого грало лiжко. І ось з десяток дiвочих очей у передчуттi дивовижного видовища дивився на синьо-жовту завiсу, за якою лунало шарудiння, перешiптування та перiодичний смiх Емi, яка вiд хвилювання не могла стриматися. Незабаром пролунав третiй дзвiночок, фiранки роз'iхалися в сторони, i розпочалася «Романтична трагедiя».

– Похмурим лiсом служили кiлька кущiв у горщиках та щiльна зелена тканина, розстелена на пiдлозi, а в глибинi сцени розташувалася вiдьмина печера. Їi спорудили з сушилки для бiлизни, яка служила верхньою частиною, а з бокiв поставили два комоди. Всерединi печери стояв невеличкий пальник, на якому кипiв чайник, вiн же вiдьомський котел, а поруч, згорбившись, сидiла i сама вiдьма. В кiмнатi було темно, i вогник пальника чудово створював зловiсну атмосферу, особливо коли з чайника виходив справжнiй пар – глядачi захоплено аплодували таким правдоподiбним декорацiям. Дочекавшись поки стихнуть першi оплески, на сцену вийшов лиходiй Г'юго, чие обличчя покривала густа чорна борода, а на очi був насунутий капелюх. Одягнений вiн був у щiльну накидку, коричневi чоботи, а на стегнi з кожним кроком побрязкував меч. Вiн метушився по сценi, а потiм раптом схопився за голову i проголосив надривну промову, оспiвуючи свою ненависть до Родрiго, любов до Зари, а також непохитну рiшучiсть вбити одного i завоювати другоi. Грубий тон голосу Г'юго перiодично зривався на крик, коли почуття заволодiвали ним – публiка була в захватi та аплодувала, коли герой робив паузу, щоб ковтнути повiтря перед черговою тирадою. Вклонившись з виглядом людини, яка звикла до публiчних похвал, вiн прокрався до печери i грiзно наказав вiдьмi Агар:

– До мене, служнице темряви! Бажаю тебе бачити!

На сценi з'явилася Мег, на обличчя ii спадали сiрi пасма з кiнського волоса. Одягнена вона була у червоно-чорний балахон, усiяний кабалiстичними символами, а в руках вона тримала посох. Г'юго зажадав отримати приворотне зiлля, щоб Зара полюбила його, а також зiлля, щоб вбити Родрiго. Прекрасним драматичним спiвом Агар пообiцяла дiстати йому i те, i iнше, i почала викликати духа любовних чар:

Почуй мене, кохання дух,
Володар ти любовних мук!
Спокуси зiлля приготуй,
Троянд з росою не шкодуй.
Щоб сумнiву у зiллi не було
Додай кохання ти свого!
Чекати буду я всю нiч,
Прийди до мене ти скорiш!

Заграла нiжна мелодiя, i з печери вийшла маленька фiгура з золотавим волоссям, вбрана у бiлий балахон з блискучими крилами за спиною i вiнком iз троянд на головi. Змахнувши чарiвною паличкою, дух любовних чарiв заспiвав тоненьким голосочком:

Прибув на позов твiй я увi снi,
Летiв всю нiч при мiсяцi в пiтьмi.
Ось зiлля зла, що ти хотiв,
Це напiй темряви для ворогiв.
Ти застосуй його скорiш,
Щоб сила зла була гострiш!

Дух кинув маленьку позолочену пляшечку до нiг вiдьми i зник за кулiсами. Агар знову заспiвала, але цього разу вона викликала злого духа. На сценi з гуркотом з'явилося чортеня у страшному чорному лахмiттi i, прохрипiвши свою вiдповiдь, кинуло до нiг Г'юго чорну пляшечку, пiсля чого теж пiшло зi зловiсним смiхом. Г'юго подякував вiдьмi, i, поклавши зiлля собi у чоботи, покинув сцену. Агар, у свою чергу, розповiла глядачам, що лиходiй Г'юго вбив кiлькох дорогих iй людей, тому вона наслала на нього прокляття i мае намiр перешкодити його пiдступним планам, щоб помститися за минулi образи. Таким був кiнець першоi дii. Глядачi вiдпочивали, iли цукерки та дiлилися враженнями вiд вистави.

Перш нiж завiсу знову пiдняли, з-за лаштункiв раз у раз лунали стуки молотка, але коли перед глядачами постав цей шедевр декораторського та теслярського мистецтва, всi миттю забули про затримку. Це було воiстину приголомшливе видовище! До самоi стелi височiла вежа з вiкном, у якому горiло свiтло, а через бiлу фiранку визирала Зара у красивiй синьо-срiбнiй сукнi та чекала на свого коханого Родрiго. А ось з'явився i сам Родрiго – на плечах червона накидка, на головi берет з пiр'iною, з-пiд якого стирчать каштановi локони, в руках гiтара, а на ногах, звичайно, коричневi чоботи. Ставши на колiна бiля пiднiжжя вежi, вiн заспiвав хвилюючу серенаду. У вiдповiдь Зара теж проспiвала щось романтичне, i пiсля нетривалого музичного дiалогу погодилася пiти за ним хоч на край свiту. Тут i настав момент вистави, який викликав найбiльший ажiотаж серед аудиторii. Родрiго дiстав мотузяну драбину, закинув один кiнець у вiкно i сказав Зарi спускатися до нього. Вона боязко перехилилася через пiдвiконня, поклала руку на плече Родрiго i збиралася вже грацiозно зiстрибнути вниз, але – жаль та й жаль! – вочевидь, забула, що сукня ii була зi шлейфом, який якраз по-зрадницьки зачепився за стулку вiкна, вежа захиталася, нахилилась вперед… i з гуркотом завалилася, поховавши пiд руiнами нещасних закоханих!

Зал ахнув з полегшенням, коли коричневi чоботи з'явилися з-пiд руiн, а слiдом за ними з'явилася золотава макiтра, вигукуючи: «Я ж тобi казала! От казала ж, що все так i буде!». З дивовижною незворушнiстю на сценi з'явився дон Педро, суворий батько Зари, витягнув з-пiд уламкiв свою дочку i потягнув ii геть. Намагаючись не ворушити губами, вiн тихо сказав:

– Навiть не думай реготати! Роби вигляд, що так i було задумано.

Чимчикуючи до кулiс, Дон Педро гнiвно наказав руйнiвниковi Родрiго забиратися геть iз королiвства. І хоча сам Родрiго був все ще ошелешений падiнням вежi, вiн не розгубився i кинув виклик старому, сказавши, що не зрушить з мiсця. Цей безстрашний приклад надихнув i Зару, яка вiдмовилася коритися волi батька, за що разом iз своiм коханим була кинута в найглибшi пiдземелля замку. Тут же з'явився прудкий маленький слуга з кайданами i повiв бранцiв геть – вид у нього при цьому був дуже наляканий i, судячи з усього, вiн геть забув свою реплiку.

У третiй дii глядачам були показанi подii, якi розгорталися у замку. Знову з'явилася Агар, яка прийшла звiльнити закоханих i вбити Г'юго. Ось вона чуе його кроки, ховаеться i бачить, як вiн наливае зiлля у двi чашi з вином i наказуе боязкому слузi: «Вiднеси цi чашi полоненим i скажи, що я скоро спущуся до них». Слуга вiдводить Г'юго у сторону, щоб щось сказати, а в цей час Агар пiдмiняе цi чашi на двi iншi, просто з вином. Фердинандо, слуга, забирае келихи, а Агар ставить на стiл чашу з отрутою, призначену для Родрiго. Г'юго, вiдчуваючи спрагу, випивае ii i в агонii починае корчитися i скакати по сценi. Пiсля довгих конвульсiй вiн падае долiлиць i вмирае, в той час як Агар повiдомляе йому про свiй пiдступний вчинок у прекраснiй мелодiйноi пiснi.

Це була воiстину захоплююча сцена, хоча деяким глядачам могло здатися, що пасма довгого волосся, якi несподiвано вибилися з-пiд капелюха Г'юго, трохи змастили ефектну смерть головного лиходiя. Однак неймовiрно душевний спiв Агар настiльки вразив публiку, що всi вмить забули про казус iз зачiскою.

У четвертiй дii перед нами розгортаеться жахлива сцена, в якiй Родрiго, отримавши звiстку про те, що Зара бiльше не любить його, впадае у глибокий вiдчай i готовий накласти на себе руки, встромивши собi кинджал у серце. Але в цей самий момент пiд його вiкном хтось починае спiвати прекрасну пiсню про те, що кохана вiрна йому, але iй загрожуе смертельна небезпека, однак Родрiго все ще може врятувати ii. Невiдомий пiдкидае йому ключ вiд в'язницi, i в поривi радостi наш герой зривае з себе кайдани i стрiмголов бiжить рятувати кохану.

П'ята дiя починаеться зi сварки мiж Зарою та Доном Педро. Вiн хоче, щоб дочка пiшла у монастир, але вона i чути про це не хоче. Пiсля емоцiйноi суперечки, Зара вже збираеться втратити свiдомiсть, коли раптом з'являеться Родрiго i просить ii руки. Дон Педро не дае свого благословення закоханим, тому що Родрiго бiдний. Мiж чоловiками зав'язуеться гаряча перепалка, i ось Родрiго вже готовий нести на руках змучену Зару, коли входить боязкий слуга з листом i мiшком вiд Агар, яка таемничим чином зникла з замку. Слуга повiдомляе, що вiдьма заповiдае неймовiрнi багатства молодятам i пророкуе страшну загибель дону Педро, якщо той встане на шляху щастя молодих. Вiдкриваеться мiшок, i з нього висипаеться цiла купа блискучих бляшаних монет, якi виблискують у свiтлi ламп. Такий «вагомий аргумент» пом'якшуе суворого батька i вiн погоджуеться видати свою дочку за Родрiго. Всi спiвають у радiсному поривi, i завiса опускаеться, коли закоханi, стоячи на колiнах, отримують благословення дона Педро.

Зала вибухае шаленими оплесками, якi несподiвано переривае черговий конфуз – лiжко-партер не витримуе i ламаеться, а глядачi падають на пiдлогу. Родрiго i дон Педро, не зволiкаючи, кидаються на допомогу – всi глядачi врятованi, хоча багато хто втратив дар мови вiд нестримного смiху. Ледве хвилювання стихло, до кiмнати увiйшла Ганна i оголосила, що мiсiс Марч чекае на юних ледi до вечерi.

Це запрошення було несподiванкою навiть для акторiв, i коли вони побачили накритий у вiтальнi стiл, вони здивовано переглянулися. Це було так схоже на Мармi, приготувати для них невелике частування пiсля спектаклю, але такого бенкету вони не пам'ятали з тих пiр, як iх сiм'я збiднiла. Тут було i морозиво – насправдi навiть два його види, полуничне i пломбiр – i торт, i фрукти, i французькi цукерки, а в центрi столу в чотирьох вазах стояли прекраснi букети!

У сестер перехопило подих, вони спантеличено переводили погляд зi столу на матiр i назад, а мiсiс Марч стояла i широко посмiхалася.

– Це що, феi влаштували? – спитала Емi.

– Це Санта-Клаус, – сказала Бет.

– Це наша матiнка постаралася. І Мег нiжно посмiхнулася, що було видно, навiть незважаючи на налiплену сиву бороду i густi кущистi брови.

– А може, тiтоньцi Марч так сподобалося простирадло, яке ми для неi пошили, що вона в знак подяки вирiшила влаштувати нам таку шикарну святкову вечерю? – вигукнула Джо.

– Нi, дiвчатка. Насправдi, всi цi ласощi передав мiстер Лоренс, – вiдповiла мiсiс Марч.

– Дiдусь хлопчиська Лоренса? З чого це раптом? Ми його навiть не знаемо! – вигукнула Мег.

– Ганна розповiла одному з його слуг про те, що сталося сьогоднi вранцi. Мабуть, цього старого джентльмена вразив ваш благородний вчинок. Вiн знав мого батька багато рокiв i сьогоднi вдень надiслав менi листа, в якому висловив надiю, що я дозволю йому виказати своi дружнi почуття до моiх дiтей, тобто до вас, передавши трохи солодощiв на честь свята. Ну як тут вiдмовити? Тож насолоджуйтесь святковою вечерею, щоб компенсувати скромний снiданок з хлiба та молока.

– Мабуть, то онук пiдкинув йому цю чудову iдею, я майже впевнена, що так i е! Менi здаеться, вiн гарний хлопчина, шкода що ми з ним не знайомi. Вiн нiби й не проти з нами познайомитися, просто соромиться, а Мег така манiрна зануда, що не дозволила менi заговорити з ним, коли ми проходили повз нього на вулицi, – сказала Джо, але ii слова загубилися у дзвонi тарiлок, адже гостi вже розбирали солодощi та охали вiд захоплення.

– Ви говорите про людей, якi живуть у великому будинку по сусiдству, чи не так? – запитала одна з гостей. – Моя мати знае старого Лоренса, але каже, що вiн занадто зарозумiлий i уникае спiлкування зi своiми сусiдами. Вiн тримае свого онука пiд замком, виходити йому можна лише для вiдвiдування урокiв з верховоi iзди, i то, у супроводi вчителя. Бiдний хлопчик цiлими днями сидить у чотирьох стiнах i чахне над пiдручниками. Ми навiть запрошували його в гостi, але вiн так жодного разу i не прийшов. Мама каже, що в цiлому вiн дуже милий, але нiколи не розмовляе з нами, я маю на увазi з дiвчатами.

– Одного разу наша кiшка втекла, i вiн принiс ii нам. Ми навiть поговорили з ним трохи через огорожу, ну, там про крикет i таке iнше, а потiм вiн побачив, що наближаеться Мег i втiк з переляку. Але я все-таки хотiла б з ним потоваришувати, впевнена, що вдома вiн помирае вiд нудьги i буде радий поспiлкуватися з кимось, – рiшуче сказала Джо.

– Що ж, вiн милий i вихований хлопчик, такий собi юний джентльмен. Я зовсiм не заперечую, щоб ви при нагодi з ним познайомилися. До речi, квiти для вас принiс саме вiн, i менi, напевно, все ж слiд було запросити його залишитися на вечерю, особливо з огляду на те, як вiн прислухався до вашого реготу нагорi. Вiн виглядав таким задумливим i навiть трохи сумним, коли йшов. Впевнена, що йому дуже не вистачае спiлкування з однолiтками».

– Ах, шкода, що вiн не побачив нашу виставу! – засмiялася Джо, дивлячись на своi чоботи. – Обов'язково запросимо його на наш наступний спектакль. Можливо, ми навiть залучимо його до пiдготовки. Хiба це не було б чудово?

– Менi ще нiколи не дарували такий прекрасний букет! Як же красиво! – милувалася своiм букетом Мег.

– Квiти дiйсно прекраснi! Але все одно для мене немае нiчого прекраснiшого за троянди, якi вирощуе Бет, – сказала мiсiс Марч, дбайливо глянувши на вже трохи понурий бутон у себе на грудях.

Бет притулилася до неi i тихо прошепотiла:

– Шкода, що ми не можемо вiдправити квiти татовi, впевнена, це його порадувало б, адже, боюся, що у нього там Рiздво проходить не так весело, як у нас.




3

Хлопчисько Лоренс


– Джо! Джо! Де ти? – вигукнула Мег, стоячи бiля сходiв, якi вели на горище.

– Та тут я! – вiдповiв згори захриплий вiд тривалого мовчання голос.

Мег пiднялася на горище i знайшла там свою сестру, яка, закутавшись у кокон iз пледу сидiла на старiй канапi бiля вiкна. Вона захоплено гризла яблуко i лила сльози над «Спадкоемцем Редклiффа».[11 - «Спадкоемець Редклiффа» (1853 р.) – популярний роман англiйськоi письменницi Шарлотти М. Янг. На виховання в сiм'ю вiддають пiд опiку осиротiлого хлопчика з родини далеких родичiв. Але у сироти е одна важлива перевага – коли вiн досягне повнолiття, йому дiстанеться казковий спадок у виглядi величезного маетку. Це iсторiя про iнтриги, самопожертву i боротьбу за щасливе майбутне.] Горище було улюбленим притулком Джо. Тут вона любила усамiтнюватися, прихопивши з собою з пiвдесятка яблук та цiкаву книгу, щоб у тишi зануритися у пригоди персонажiв. Горище Марчiв уже давно облюбував щур, який за цi роки настiльки звик до компанii Джо, що не звертав на неi жодноi уваги. Джо навiть дала йому прiзвисько – мiстер Скреббл. Коли з'явилася Мег, щур блискавично зник у себе в норi, а Джо змахнула сльози, сiла рiвно i в очах ii стояло нiме питання, чому ii потривожили в такий кульмiнацiйний момент.

– Вгадай, що у мене е! Ось, ти тiльки подивися! Мiсiс Гардiнер запрошуе нас завтра до себе на святковий прийом! – вигукнула Мег, розмахуючи папiрцем i читаючи текст на ньому з непiдробним захватом.

– Мiсiс Гардiнер буде щаслива бачити мiс Марч i мiс Джозефiну[12 - Офiцiйне звернення у дев'ятнадцятому столiттi: старшу дочку називали на прiзвище, а молодших – по iменi.] на своему маленькому новорiчному балу. Мармi дозволила нам пiти. Потрiбно ретельно продумати та пiдготувати своi наряди.

– А що тут думати? Ти ж знаеш, що ми одягнемо нашi звичайнi поплiновi сукнi, тому що у нас бiльше нiчого немае, – вiдповiла Джо з набитим яблуком ротом.

– Ах, якби у мене була шовкова сукня! – зiтхнула Мег. – Мама каже, що купить, коли менi виповниться вiсiмнадцять, але чекати ще цiлих два роки – це цiла вiчнiсть.

– Впевнена, що нашi поплiновi сукнi анiтрохи не гiршi за шовк. У будь-якому разi, виглядають вони дуже непогано. Твоя взагалi як новенька, а ось у своiй я пропалила дiрку на спинi, ще й на помiтному мiсцi. Навiть не знаю, що тепер з нею робити.

– Ну, спробуй у гостях сильно не метушитися i не повертатися до людей спиною, спереду ж iз сукнею все гаразд. Я вплету в зачiску нову стрiчку, а ще Мармi обiцяла позичити менi свою маленьку шпильку з перлиною. Моi бальнi туфлi вже зачекалися виходу в люди, рукавички теж у повному порядку, хоча вони не такi гарнi, як менi б хотiлося.

– Я на своi впустила склянку з лимонадом, а на новi у нас немае грошей, тож обiйдуся без рукавичок, – сказала Джо, яка нiколи особливо не переймалася своiм зовнiшнiм виглядом.

– Ти повинна бути у рукавичках, iнакше я не пiду, – рiшуче вигукнула Мег. – Рукавички – це найважливiший елемент вечiрнього вбрання, ти не можеш танцювати без них. Якщо ти будеш без рукавичок, я просто згорю вiд сорому.

– Тодi я не буду танцювати. Та й не люблю я особливо цi твоi бальнi танцi. Не бачу нiчого цiкавого у вальсi. Я бiльше люблю танцi, де треба крутитися i стрибати.

– Так, просити у мами купити тобi новi рукавички ми точно не будемо, адже вони такi дорогi. Джо, ну хiба можна так недбало ставитися до речей? Мама ж говорила, що якщо зiпсуеш рукавички, нових вона не купить до наступного сезону. Може, iх все ж можна якось вiдiпрати? – з надiею запитала Мег.

– Нi, боюся вiдiпрати iх не вийде. Але я можу просто тримати iх у руках, нiхто i не помiтить, що вони забрудненi. Або ось як ми можемо зробити: кожна з нас одягне по однiй чистiй рукавичцi, а в руках триматиме брудну. Як тобi iдея? Генiально, чи не так?

– Твоi руки бiльшi за моi, i ти жахливо розтягнеш мою рукавичку, – сказала Мег, яка буквально пилинки здувала зi своiх рукавичок.

– Тодi пiду без них. Менi все одно, що скажуть люди! – крикнула Джо i почала демонстративно читати свою книгу.

– Добре, добре, вмовила! Тiльки не забрудни i моi рукавички. І намагайся поводитися пристойно – не ховай руки за спину, не витрiщайся та не кажи «Очманiти!», якщо щось тебе здивуе. Добре?

– Не турбуйся, буду поводитися, наче тi манiрнi ляльки i намагатимусь не ставити тебе у незручне становище. А тепер iди i дай вiдповiдь на запрошення, а я дочитаю цей чудовий твiр.

Мег пiшла «з вдячнiстю приймати запрошення». Потiм, не гаючи анi хвилини, вона прискiпливо оглянула свою сукню i, весело наспiвуючи, почала нашивати на неi мереживну шлярку. Джо теж часу не марнувала – вона дочитала книгу, з'iла решту яблук i погралася з мiстером Скребблом.

Напередоднi Нового року вiтальня в будинку Марчiв пустувала, бо поки двi молодшi сестри перевертали гардероб догори дригом, двi старшi наводили марафет перед балом. І нехай iх сукнi були дуже простими i скромними, але сестри носилися по кiмнатi, як очманiлi. У кiмнатi панувала метушня, смiх i … характерний запах спаленого волосся. Мег вирiшила, що iй термiново потрiбнi локони, i Джо завзято взялася орудувати гарячими щипцями i паперовими папiльйотках.

– А вони i повиннi так димiти? – запитала Бет, сидячи на лiжку i спостерiгаючи за усiм, що вiдбуваеться.

– У кiмнатi вогко, тому йде пара, – вiдповiла Джо.

– Що за дивний запах! Немов на вогнi смажать погано обскубану курку, – зауважила Емi, з самовдоволеним виглядом погладжуючи своi красивi кучерi.

– Ось зараз я знiму папiльйотки, i ви побачите хмару маленьких кучерикiв, – сказала Джо, вiдкладаючи щипцi в бiк.

Але хмару кучерикiв нiхто не побачив, тому що паперовi папiльйотки знiмалися разом з рештками волосся, i переляканий горе-перукар поклав перед своею жертвою ряд обгорiлих пучкiв волосся.

– О, нi! Що ж ти наробила? Все пропало! Я не можу пiти на бал у такому виглядi! Мое волосся, мое бiдолашне волосся! – заволала Мег, з вiдчаем дивлячись на обпалений завиток на лобi.

– Ох, даремно ти мене попросила, сестричко, у мене ж руки-крюки, вiчно я все ламаю. Вибач, менi так шкода! Мабуть, щипцi були занадто гарячими. Що ж я наробила! – простогнала Джо зi сльозами на очах.

– Все ще можна виправити, потрiбно зовсiм трохи пiдкрутити волосся i зав'язати стрiчку так, щоб кiнчики падали на лоба – таку зачiску зараз носять усi модницi. Я сама бачила, – намагалася втiшити сестру Емi.

– Я сама в усьому винна, намудрила i отримала по заслугах. Треба було просто бути собою, – роздратовано вигукнула Мег.

– Менi дуже подобаеться твое прекрасне рiвне волосся. Не хвилюйся, воно вiдросте, ти i оком не встигнеш моргнути, – сказала Бет i пiдiйшла поцiлувати сестру.

Переживши ще кiлька промахiв з вечiрнiм туалетом, якi, на щастя, були не настiльки масштабними, як iсторiя з зачiскою, Мег нарештi була готова до виходу. Об'еднаними зусиллями всього сiмейства зiбрали i Джо: волосся зiбрали у пучок i одягли сукню. Сестри виглядали дуже мило у своiх простих вбраннях – на Мег була срiблясто-сiра сукня з мереживною шляркою, яку прикрашала шпилька з перлиною, а волосся ii було перехоплене блакитною оксамитовою стрiчкою. На Джо було коричневе плаття iз суворим комiрцем-стiйкою, а единою ii прикрасою була бiла хризантема. Кожна з дiвчат одягла по однiй хорошiй рукавичцi, а забруднену несла у руках. Вердикт сiмейства був таким – «мило i невимушено». Бальнi туфлi на високих пiдборах були жахливо вузькими i натирали Мег ноги, але вона мовчки терпiла, а Джо здавалося, що всi дев'ятнадцять шпильок у пучку впивалися iй прямiсiнько у голову, що було, м'яко кажучи, теж не дуже зручно. Але що вже тут поробиш – краса вимагае жертв!

– Хай щастить, дiвчата! Гарно вам провести час, моi дорогенькi! – вигукувала мiсiс Марч, поки сестри спускалися сходами. – Не зловживайте ласощами i будьте готовi йти додому об одинадцятiй, я пришлю за вами Ганну.

Мег i Джо вже вийшли з двору, коли з вiкна пролунав голос:

– Дiвчатка, дiвчатка! Носовi хусточки не забули?

– Так, так, взяли, Мег свою навiть збризнула парфумами, – вигукнула Джо. – Думаю, Мармi запитала б про хусточки, навiть якби ми всi стрiмголов рятувалися вiд землетрусу, – усмiхаючись, додала вона.

– Тому що мама у нас натура аристократична, i дуже, до речi, правильно вона говорить, тому що справжню ледi завжди впiзнають по iдеально чистому взуттi, рукавичках i носовiй хустинцi, – вiдповiла Мег, яка i себе, звичайно, вважала натурою аристократичною.

Нарештi дiвчата дiсталися будинку Гардiнерiв.

– Отже, не повертайся спиною, щоб нiхто не побачив пляму на сукнi, Джо. Глянь, у мене там пояс не перекрутився? А як щодо моеi зачiски, все дуже погано? – без упину торохтiла Мег, нервово оглядаючи себе у дзеркалi в дамськiй кiмнатi.

– Про пляму на спинi можу i забути, тож якщо побачиш, що я роблю щось не так, просто пiдморгни менi, добре? – сказала Джо, поправивши комiр i поспiшно повернувши на мiсце кiлька неслухняних пасм волосся.

– Нi, пiдморгувати то вульгарно. Я пiднiму брови, якщо щось не так, i кивну, якщо все добре. А тепер розправ плечi, роби короткi кроки i навiть не думай тиснути руки, якщо тобi будуть когось представляти – ледi так не роблять.

– Стiльки правил, що голова йде обертом! Як тут нiчого не забути? Ой, що там за весела музика лунае знизу?

Дiвчата спустилися до вiтальнi, але почувались трохи нiяково, адже вони рiдко виходили в люди, i навiть не дивлячись на те, що прийом був маленьким i неформальним, для них це була грандiозна подiя. Мiсiс Гардiнер, статна лiтня дама, ласкаво привiтала iх i залишила в компанii старшоi зi своiх шести доньок. Мег знала Саллi Гардiнер, тож вже дуже скоро розслабилась i поводилась невимушено, а ось Джо, якiй було нудно слухати дiвочi теревенi та плiтки, стояла, притулившись до стiни, i почувалася не у своiй тарiлцi. В iншiй частинi кiмнати група хлопчакiв весело говорила про катання на ковзанах. Їй дуже хотiлося пiти i приеднатися до них, оскiльки катання на ковзанах було одним з ii найулюбленiших занять. Вона прошепотiла про свое бажання Мег, але ii брови так загрозливо пiднялися, що Джо не наважилася навiть поворухнутися. Нiхто не заводив з нею бесiду, дiвчата, якi стояли поруч, поступово розiйшлися, i Джо залишилася одна. Ходити по залi та веселитися вона не могла, адже хтось мiг помiтити дiрку на ii спинi, тож iй залишалося лише стояти бiля стiни i з тугою спостерiгати за гостям. Настав час танцiв. Маргарет одразу запросили танцювати i вона запурхала по паркету з такою грацiею i легкiстю, що глянувши на ii задоволену посмiшку, нiхто в життi не здогадався б, як вона мучилась у тих тiсних бальних туфлях. Джо помiтила, що високий рудоволосий юнак прямуе до неi, i, злякавшись, що вiн збираеться запросити ii на танок, пiрнула за портьеру, за якою, як виявилось, була нiша. Джо вирiшила просидiти залишок вечора у цьому безпечному укриттi. Звiдси вона могла спокiйно спостерiгати за балом i не боятися осоромитися. Але, на жаль, першим цю схованку знайшов iнший сором'язливий гiсть, тому, коли Джо закрила за собою портьеру, вона опинилася вiч-на-вiч з «хлопчиськом Лоренсом».

– Боже мiй, вибачте, я не знала, що тут хтось е! – затинаючись, пробурмотiла Джо, готуючись зникнути так само швидко та несподiвано, як i з’явилась.

Але хлопчик засмiявся i, намагаючись не виказувати свого подиву, ввiчливо сказав:

– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо бажаете.

– А я вас не потурбую?

– Анiтрохи. Я сховався тут, тому що нiкого тут не знаю i почуваюся трохи чужим на цьому святi. Розумiете?

– Ви навiть не уявляете, як добре я вас розумiю. Я тут з тiеi ж причини. Ми можемо посидiти тут разом, якщо ви, звичайно, не проти моеi компанii.

Хлопчик сiв i став уважно розглядати своi туфлi, поки Джо щосили згадувала манiрнi слiвця Емi, щоб здаватися зараз максимально ввiчливою та невимушеною:

– Думаю, ми вже зустрiчалися ранiше з нагоди повернення Вами нашоi кицьки, вельмишановний мiстере Лоренс. Ви живете у маетку недалеко вiд нас.

– Так, я живу по сусiдству з вами. Вiн пiдняв голову i щиро розсмiявся – театральна манiрнiсть Джо здалася йому досить кумедною, коли вiн згадав, як вони весело базiкали про крикет, коли вiн принiс тодi iхню кiшку.

Джо трохи розслабилась, теж розсмiялася i сказала:

– Дякую за прекрасний подарунок на Рiздво, ми так добре провели час з сестрами.

– Це все мiй дiдусь.

– Але iдею пiдкинули йому ви, чи не так?

– Як себе почувае ваша чарiвна кiшка, мiс Марч? – запитав хлопчик з серйозним виглядом, але блиск його темних очей видавав iронiчнiсть запитання i Джо зрозумiла, що вiн насилу стримуе смiх.

– Чарiвно, дякую, мiстере Лоренс. Але я не мiс Марч, я всього лише Джо, – вiдповiла дiвчина з такою ж показною серйознiстю.

– А я не мiстер Лоренс, а просто Лорi.

– Лорi Лоренс – яке цiкаве iм'я!

– Взагалi, мене звуть Теодор, але менi не подобаеться це iм'я, тому що iншi хлопцi скорочують його до «Дора», тож я змусив iх називати мене Лорi.

– Я теж ненавиджу свое iм'я – воно звучить так сентиментально, немов я якась тендiтна ледi, яка непритомнiе з найменшого приводу! Я теж хочу, щоб усi називали мене Джо замiсть Джозефiна. А як ви змусили хлопчикiв не називати вас Дорою?

– Я iх побив.

– Ну, бити тiтоньку Марч я точно не буду, тож, думаю, доведеться терпiти, – i Джо смиренно зiтхнула.

– Хiба ви не любите танцювати, мiс Джо? – запитав Лорi, з явним задоволенням вимовляючи ii iм'я.

– Я обожнюю танцювати, але коли багато мiсця i всi веселяться. Тут я обов'язково що-небудь зачеплю чи зламаю, наступлю комусь iз гостей на ногу або зроблю ще щось жахливе, тож я тримаюся подалi вiд неприемностей i дозволяю Мег насолодитися цим вечором. А ви танцюете?

– Інодi. Бачте, я багато рокiв прожив за кордоном i ще не до кiнця розiбрався, що тут до чого.

– За кордоном! Як цiкаво! – вигукнула Джо. – О, розкажiть менi про це! Я так люблю слухати про подорожi.

Лорi явно не очiкував такого iнтересу i навiть трохи розгубився, не знаючи, з чого почати свою розповiдь, але лавина питань вiд Джо незабаром змусила його зiбратися з думками, i вiн розповiв iй, як ходив до школи у Веве,[13 - Веве – гарне мiсто на заходi Швейцарii, розташоване на березi Женевського озера. Популярний туристичний курорт.] що там не потрiбно було носити головнi убори, на озерi стояла цiла флотилiя човнiв, а на канiкулах хлопцi збиралися i всi разом вирушали в захоплюючi пiшi походи по околицям зi своiми вчителями.

– От би опинитися там! – вигукнула Джо. – А в Парижi ви бували?

– Ми провели там минулу зиму.

– І французькою вмiете говорити?

– У Веве нам тiльки так i було дозволено говорити.

– Скажiть що-небудь! Читати французькою я вмiю, але як правильно вимовляти слова не знаю.

– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – добродушно сказав Лорi.

– Як добре у вас виходить! Так, якщо я не помиляюся, ви запитали: «Хто ця юна ледi у гарних бальних туфлях?». Чи не так?

– Oui, mademoiselle[14 - Так, мадемуазель.].

– Це моя сестра Маргарет, i ви чудово знали це! Правда, вона красива?

– Так, вона нагадуе менi нiмецьких дiвчат, така ж охайна та вихована, i танцюе, як справжня ледi.

Джо дуже зрадiла такому комплiменту на адресу своеi сестри з боку юнака, i вирiшила, що обов'язково слово в слово передасть його Мег.

Ось так вони сидiли в нiшi за фiранкою, пiдглядали за гостями, робили критичнi ремарки, жартували i базiкали, немов давнi знайомi. Незабаром Лорi вже тримався невимушено i впевнено, бо дещо хлопчача поведiнка Джо розвеселила та заспокоiла його. Настрiй Джо теж покращився, бо iй вже не потрiбно було щосекунди думати про свою сукню i нiхто докiрливо не здiймав брови, дивлячись на неi. Джо була в захватi вiд «хлопчиська Лоренса», тому вона кiлька разiв уважно огледiла його з голови до нiг, щоб добре запам'ятати i потiм описати сестрам, адже у них не було братiв, а кузени жили далеко i вони практично не спiлкувалися. Тож, воно i не дивно, що хлопчики були для сестер Марч iстотами абсолютно невiдомими та загадковими.

– Так, кучеряве чорне волосся, смаглява шкiра, великi чорнi очi, гарний нiс, прекраснi зуби, маленькi руки i ноги, вищий за мене, що дуже важливо для хлопчика, i в цiлому простий i веселий хлопчина. Цiкаво, скiльки йому рокiв? – розмiрковувала Джо.

Це питання так i крутилося у неi на язицi, але вона вчасно стрималася i вирiшила все ж спробувати з'ясувати це обхiдним шляхом.

– Ви, мабуть, готуетеся до вступу в коледж? Я бачила, як ви зубрите своi пiдручники. Ой, тобто, я хотiла сказати «старанно вчитеся». І Джо почервонiла, бо не стрималась i використала жаргонне слiвце «зубрити».

Лорi посмiхнувся – але шоку чи образи на його обличчi вiд свого вульгарного слiвця Джо не помiтила – i, знизавши плечима, вiдповiв:

– У найближчий рiк або два точно нi. У коледж я пiду не ранiше, як менi виповниться сiмнадцять.

– А вам що, зараз п'ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона дала б не менше сiмнадцяти рокiв.

– Буде шiстнадцять наступного мiсяця.

– Ах, як би я хотiла пiти вчитися до коледжу! Але от у вас я щось не бачу особливого ентузiазму.

– Так, ви маете рацiю, менi огидна сама думка про коледж! Там однi зубрилки i розбишаки. І взагалi менi не дуже подобаеться спосiб життя чоловiкiв у нашiй краiнi.

– А чого ж вам хочеться?

– Жити в Італii… Жити так, як менi захочеться.

Джо не терпiлося запитати, як саме йому хочеться жити, але судячи з того, як вiн насупив своi чорнi брови, це було болюче питання, тому вона змiнила тему.

– Яка чудова полька! – сказала Джо, постукуючи ногою в такт мелодii. – Можливо, ви хочете пiти потанцювати?

– Тiльки якщо ви теж пiдете, – вiдповiв юний Лоренс, галантно нахиливши голову.

– Ой, а я не можу, я пообiцяла Мег, що не буду танцювати, тому що …, – Джо запнулася i, здавалося, не знала, чи назвати справжню причину, чи просто розсмiятися.

– Тому що що? – з непiдробною цiкавiстю запитав Лорi.

– Обiцяете нiкому не говорити?

– Клянуся!

– Є у мене погана звичка стояти перед камiном, коли в ньому горить вогонь, тому я часто пропалюю своi сукнi. З цiею сукнею трапилося те саме, i хоча я зашила дiрку, мiсце пропалу все одно трохи видно, ось Мег i заборонила менi шастати по залу, щоб нiхто не помiтив. Можете смiятися, якщо хочете. Ситуацiя дурна, але дiйсно кумедна.

Але Лорi не засмiявся. Кiлька секунд вiн стояв, опустивши очi, i Джо вже навiть почала трохи хвилюватися, коли раптом вiн дуже м'яко сказав:

– Це все неважливо. Я знаю, як ми зробимо – в кiнцi зали е довгий коридор, ми можемо спокiйнiсiнько потанцювати там i нас нiхто не побачить. Прошу вас, погоджуйтесь.

Джо з радiстю погодилася, але в той момент найбiльше iй захотiлося, щоб обидвi ii рукавички були чистими, бо ii партнер дiстав i як раз одягав прекраснi, бездоганно чистi рукавички перлинно-сiрого кольору. У довгому коридорi нiкого не було i вони натанцювалися вiд душi. Лорi був вiдмiнним танцюристом i навiть продемонстрував кiлька рухiв iз швидкого нiмецького танцю, який дуже сподобався Джо, адже там треба було стрибати i крутитися. Коли музика стихла, вони всiлися прямо на сходах, щоб трохи перепочити. Лорi якраз почав розповiдати про студентський фестиваль у Гейдельберзi,[15 - Мiсто на пiвденному заходi Нiмеччини, де знаходиться Гейдельберзький унiверситет, один з найстарiших европейських унiверситетiв.] на якому йому пощастило побувати, коли на горизонтi з'явилася Мег. Вона поманила до себе Джо, i та неохоче пiшла за сестрою до однiеi з невеликих кiмнат для вiдпочинку, де Мег одразу зблiдла i сiла на канапку, тримаючись за ногу.

– Здаеться, я вивихнула кiсточку. Це все моъ високы пыдбори, один з них пiдвернувся i я спiткнулася. Менi так боляче, що я насилу можу стояти. Навiть не знаю, як я дiйду додому, – сказала вона, похитуючись з боку в бiк вiд болю.

– Я так i знала, що з цими дурними туфлями буде якась бiда. Бiдолашна Мег. Я бачу лише два варiанти: або ми наймаемо екiпаж, або залишаемося тут на нiч, – вiдповiла Джо, м'яко розтираючи постраждалу кiсточку.

– Нi, екiпаж нам не по кишенi. І де взагалi ми зараз знайдемо екiпаж, бiльшiсть гостей приiхала на своiх власних екiпажах, а до стайнi йти далеко, та й выдправити нам туди нема кого.

– Я пiду, – рiшуче заявила Джо.

– Це виключено! Вже дев'ята година i на вулицi дуже темно. Залишитися тут до ранку теж не вийде, бо всi кiмнати вже зайнятi, у Саллi залишаються гостювати ii подружки. Я посиджу тут i вiдпочину, поки не прийде Ганна, а там вже якось спробуемо доплентатись до нашого будинку.

– Я попрошу Лорi, вiн нам допоможе, – сказала Джо з полегшенням, коли в ii головi раптом спалахнула ця iдея.

– Нi, благаю тебе, не треба! Нiкому не кажи i нiкого нi про що не проси. Краще принеси менi моi калошi з передпокою, а бальнi туфлi поклади до наших речей. Танцювати я бiльше точно не буду, а коли закiнчиться вечеря, визирай там Ганну.

– Всi вже йдуть на вечерю. Краще я посиджу тут з тобою.

– Не треба, сестричко, краще принеси менi кави. Я так втомилася, що навiть не можу поворухнутися!

Мег зручнiше вмостилася на канапцi, прикривши сукнею калошi, а Джо вирушила на пошуки кави. Пiсля кiлькох невдалих спроб вона все ж вiдшукала iдальню, де знайшла старого мiстера Гардiнера, який вирiшив влаштувати собi невеликий перекус подалi вiд шумних гостей. Джо знiяковiло метнулася до столу, налила в чашку кави, яку одразу ж пролила собi на сукню, чим врiвноважила пляму вiд пропалу на спинi.

– Ну що ж я така незграбна! – вигукнула Джо, витираючи пляму вiд кави рукавичкою Мег.

– Дозвольте вам допомогти? – сказав доброзичливий голос. Джо озирнулася i побачила Лорi з чашкою кави в однiй руцi i тарiлкою з кулькою морозива в iншiй.

– Я хотiла вiднести каву Мег, бо вона, бiдолашна, дуже втомилася. Але хтось мене пiдштовхнув, i ось результат, – вiдповiла Джо, з сумом дивлячись на мокру пляму на спiдницi та забруднену рукавичку, яка стала тепер насиченого кавового вiдтiнку.

– Як прикро! А я якраз шукав вас, щоб запропонувати каву i морозиво. Тодi, може, вiднесемо це вашiй сестрi?

– О, дякую! Я вiдведу вас до неi. Вибачте, що не пропоную допомогти вам щось понести – боюся, як би знову щось не утнути.

Джо зайшла до кiмнати перша. Лорi дбайливо присунув до кушетки маленький столик, поставив каву i морозиво для Мег, а потiм ще принiс каву i порцiю морозива для Джо. Вiн поводився, як справжнiй джентльмен, тож навiть вимоглива Мег назвала його «гарним хлопчиком».

Вони iли цукерки, смiялися i грали у лiчилку разом з кiлькома iншими юними гостями, якi теж зазирнули до кiмнати вiдпочити. Мег навiть забула про бiль у нозi, i коли на порозi кiмнати з'явилася Ганна, вона рiзко схопилася з канапи привiтати ii, але тут же вхопилася за Джо, пискнувши вiд болю.

– Шшш! Анi слова! – прошепотiла Мег, побачивши тривогу в очах Ганни, а вголос додала, – Нiчого страшного. Просто трохи забила кiсточку, – i, кульгаючи, пiшла нагору за пальто.

Ганна бурчала, Мег схлипувала вiд болю. Джо зрозумiла, що так дiла не буде, i вирiшила взяти справу в своi руки. Вона тихенько спустилася вниз i запитала у слуги, який проходив повз, чи може вiн органiзувати iм екiпаж. Однак це виявився не слуга, а офiцiант, який гадки не мав, де знаходиться стоянка екiпажiв. Джо вже готова були йти i просити допомоги у гостей, коли до неi пiдiйшов Лорi, який став мимовiльним свiдком ii розмови з офiцiантом. Вiн запропонував пiдвезти iх на екiпажi свого дiда, який якраз приiхав за ним.

– Але ще так рано! Невже ви вже йдете? – здивувалася Джо, вiдчуваючи вдячнiсть i полегшення, але не наважуючись вiдразу прийняти пропозицiю юного джентельмена.

– Я завжди йду рано, чесно. Будь ласка, дозвольте менi вiдвезти вас додому. Екiпаж вже чекае бiля парадного входу, до того ж кажуть, погода зiпсувалася i пiшов дощ.

Це було справжнiм порятунком, i, розповiвши Лорi про травму Мег, Джо з вдячнiстю погодилася. Вона на радощах кинулася нагору, щоб повiдомити чудову новину Ганнi та Мег. Ганна вiдразу погодилася, бо ненавидiла дощ, наче та кiшка. І ось вони вже iхали додому в розкiшному критому екiпажi та почувалися справжнiми свiтськими дамами. Лорi сiв поруч з кучером, щоб Мег могла, не соромлячись, покласти на сидiння забиту ногу. Сестри iхали додому у пiднесеному святковому настроi та обговорювали прийом.

– Я чудово розважилась. А ти? – запитала Джо, вмощуючись зручнiше i виймаючи з волосся шпильки, якi вона назвала справжнiм знаряддям для тортур.

– Так, все було чудово, поки я не пiдвернула ногу. Подрузi Саллi, Еннi Моффат, я так сподобалася, що вона навiть запропонувала погостювати у неi тиждень-другий разом iз Саллi. Але це буде навеснi, якраз пiд час гастролей оперного театру. Ах, це буде чудово, якщо тiльки мама мене вiдпустить, – вiдповiла Мег i мрiйливо посмiхнулась.

– Я бачила, як ти танцювала з рудим юнаком, вiд якого я втекла. Вiн тобi сподобався?

– Так, дуже! І зовсiм вiн не рудий, у нього каштанове волосся. Вiн поводився дуже галантно, i ми з ним станцювали чудову редову.[16 - Редова – швидкий танець чеського походження.]

– Вiн був схожий на коника у фрацi. Ми з Лорi мало не луснули вiд смiху. Ви нас чули?

– Нi, але це було дуже грубо з вашого боку. Чого ти взагалi ховалася за тiею портьерою?

Джо розповiла iй про своi пригоди, i коли вона закiнчила, екiпаж якраз пiд'iхав до iхнього будинку. Вони щиро подякували Лорi та побажали йому на добранiч. Мег i Джо тихенько прокралися до своеi спальнi, щоб не потривожити домашнiх, але щойно вони зайшли до кiмнати, дверi скрипнули, i два сонних, але нетерплячих голосочки гуртом сказали:

– Розкажiть, як все пройшло! Розкажiть про бал!

Джо дiстала з кишенi жменю цукерок, якi турботливо прихопила для молодших сестер – що, до речi, Мег назвала «абсолютною дикiстю та невихованiстю» – i дiвчата сiли на лiжко, приготувавшись слухати про найбiльш хвилюючi подii вечора.

– Маю сказати, що саме таким i повинен бути вечiр рафiнованоi юноi ледi – приiхати додому в шикарному екiпажi, а потiм сидiти ось так спокiйно в своiй кiмнатi в пеньюарi, поки над тобою пурхае покоiвка, а тобi самiй нiчого не треба робити, – розмiрковувала Мег, поки Джо прикладала до ii ноги компрес iз лiкувальних трав, а потiм взялася розчiсувати ii волосся, яке стало жертвою невдалого експерименту з кучериками.

– Однак не думаю, що цi рафiнованi юнi ледi веселяться бiльше, нiж ми, навiть не дивлячись на наше спалене волосся, старi сукнi, одну пару рукавичок на двох i вузькi бальнi туфлi, в яких у нас вистачае розуму скакати весь вечiр, а потiм ще й пiдвернути ногу.

І знаете, як на мене, Джо була абсолютно права.




4

У кожного своя ноша


– О Боже, як же важко знову звалювати на себе ношу – закидати за спину торби з зобов'язаннями та турботами i висуватися в дорогу, – зiтхнула Мег на ранок пiсля святкового балу у мiсiс Гардiнер, бо тепер, коли рiздвянi канiкули скiнчилися, настав час повертатися до своiх обов'язкiв – а пiсля тижня вiдпочинку та розваг це було ох як не просто.

– Якби тiльки Рiздво та Новий рiк нiколи не закiнчувалися! Було б чудово, чи не так? – понуро вiдповiла Джо, позiхаючи i потягуючись.

– Звичайно, негоже веселитися в такий важкий час, але ж це так приемно – насолоджуватися смачною святковою вечерею, милуватися букетом на столi, вiдвiдувати бали i повертатися додому не пiшки, а на екiпажi, а ще читати i вiдпочивати, а не працювати, як кiнь. Як же я заздрю дiвчатам, якi можуть собi дозволити жити безтурботним життя! Маю зiзнатися – я люблю розкiш, – сказала Мег, намагаючись вирiшити, яка з двох ii старих суконь була менш зношеною.

– Що ж, в розкошi нам ще довго не жити, тож потрiбно поменше нити, тягти свою ношу i не занепадати духом, адже так i робить наша весела Мармi. Звичайно, тiтонька Марч iздить на менi, як той старий з казки про Сiндбада,[17 - Старий iз казки «Сiндбад-мореплавець» з циклу «Тисяча i одна нiч», який забрався Сiндбаду на плечi i вiдмовлявся спускатися. В результатi Сiндбад все ж звiльняеться вiд цiеi ношi, напоiвши нахабного старого.] але думаю, якщо я припиню скаржитися, моя ноша стане настiльки легкою, що я навiть не буду ii помiчати.

Ця iдея цiлком захопила уяву Джо i пiдняла iй настрiй, а ось Мег все ще сумувала, бо ii ноша, яка складалася з чотирьох розбещених дiтей Кiнгiв, здавалася iй важчою, нiж будь-коли. Вона навiть була не в настроi чепуритися перед дзеркалом i мудрувати щось iз блакитною стрiчкою для волосся.

– Яка рiзниця, як я буду виглядати, якщо мене все одно нiхто не бачить, крiм цих маленьких бешкетникiв, i нiкому немае нiякого дiла до того, гарна я чи нi? – пробурмотiла вона i рiзко встала з-за столу. – Мабуть, так i буду все життя мучитися i працювати, лише зрiдка балуючи себе виходами у люди, а потiм не встигну отямитись, як стану зморшкуватою старою. От за що менi така кара – бути бiдною i не мати можливостi насолоджуватися життям, як iншi дiвчата!

За снiданком Мег сидiла i похмуро дивилася на свою тарiлку, не пiднiмаючи голови. Втiм, здавалося, що сьогоднi всi встали не з тiеi ноги. У Бет болiла голова i вона лежала на диванi, граючись з кiшкою та ii трьома кошенятами, щоб хоч трохи розвiятись. Емi нервувала, бо не довчила уроки, а ще вона десь загубила своi калошi. Джо насвистувала i збиралася до тiтоньки Марч, здiймаючи при цьому, втiм як i завжди, багато галасу. А мiсiс Марч намагалася зiбратися з думками i дописати листа, який потрiбно було обов'язково сьогоднi вiдправити. Ганна теж жалiлася, що не могла допiзна заснути i тепер почуваеться як вижатий лимон.

– Ну що за сiмейка невдах! – вiдчайдушно вигукнула Джо, перекинувши чорнильницю, порвавши обидва шнурки на черевиках i на додачу сiвши на свiй капелюх.

– І ти в нiй головна невдаха! – огризнулася Емi зi сльозами на очах, вже вкотре видираючи сторiнку з зошита, бо нiяк не могла правильно вирiшити задачу з математики.

– Бет, якщо ти не вiднесеш цих блохастих котiв у пiдвал, я сама iх позбудуся, от чесне слово, викину всiх на вулицю! – сердито вигукнула Мег, намагаючись скинути зi спини кошеня, яке повисло на ii сукнi десь в районi лопаток, i Мег не могла його зняти.

Джо реготала, Мег щось невдоволено бурчала собi пiд носа, Бет благала пощадити ii кошенят, а Емi ридала, бо не могла згадати, скiльки буде дев'ять помножити на дванадцять. І тут уже не витримала мiсiс Марч.

– Дiвчатка, дiвчатка, вгамуетеся i помовчiть хвилинку! Менi потрiбно вiдправити цього листа з ранковою поштою, а ви вiдволiкаете мене своiм галасом, – вигукнула вона, вже втрете переписуючи одне i те саме речення.

Настало короткочасне затишшя, яке порушував лише скрип мостин пiд ногами Ганни, яка винесла i поставила на стiл два невеликих гарячих пироги, а потiм знову пiшла на кухню. Дiвчата називали iх «муфточками», тому що справжнiх муфт у них не було, а гарячi пироги чудово зiгрiвали iхнi руки, коли вони йшли зранку на роботу у цi холоднi та мрячнi днi. В якому б поганому настроi не була Ганна, вона нiколи не забувала спекти пирiг для Мег i Джо, бо iх шлях на роботу був довгим, та й пообiдати вдома бiдолахи не могли, бо рiдко коли поверталися додому ранiше другоi години.

– Кажуть, що коти лiкують i забирають бiль, тож пригорнися до своiх кошенят мiцнiше i приголуб iх, Бет. До побачення, Мармi. Нехай сьогоднi вранцi ми були справжнiми фурiями, але коли ми повернемося додому, обiцяю, будемо янголятами, як зазвичай. Все, пiшли, Мег! – i Джо вiдчинила вхiднi дверi, подумавши про себе, що iх «похiд паломникiв» розпочався не дуже гладко.

Перш нiж повернути за рiг, сестри озирнулися – це вже стало традицiею – як i завжди, у вiкнi вони побачили матiр, яка посмiхалася i махала iм рукою. Інакше i бути не могло, адже в якому б поганому настроi вони не виходили з дому, усмiхнене обличчя неньки завжди зiгрiвало iх душi i наповнювало серце радiстю.

– Було б правильнiше, якби Мармi пригрозила нам кулаком замiсть того, щоб надсилати повiтрянi поцiлунки, адже поводилися ми вранцi не iнакше як по-свинськи. Інодi ми буваемо просто нестерпною юрбою примхливих дiвчисьок, – вигукнула Джо. Їй було соромно за свою поведiнку i поведiнку сестер, тож те, що iм з Мег доводилося зараз йти по сльотi, а iхнi обличчя обдував холодний колючий вiтер, здавалося справедливим покаранням за ранкове свавiлля.

– Не використовуй такi жахливi слова, – сказала Мег, з головою занурившись у теплу хустку.

– Я люблю сильнi слiвця, бо вони якнайкраще передають саму суть, – вiдповiла Джо, вчасно встигнувши схопити свого капелюха, який з поривом вiтру вже збирався полетiти у невiдомому напрямку.

– Себе називай як хочеш, але я не свиня i не примхливе дiвчисько, тож я не хочу, щоб мене так називали.

– Ти – розбещене дiвчисько, Мег, i думаю, що причина твого сьогоднiшнього кепського настрою полягае в тому, що ти скаженiеш, бо не можеш жити у розкошi. Але почекай ще трошки, я зароблю купу грошей i буду возити тебе на екiпажах, годувати морозивом, засиплю прекрасними букетами i куплю тобi цiлу купу модних туфель на високих пiдборах, щоб ти могла танцювати з рудоволосими юнаками.

– Ну ти i дурко, Джо, iнодi як скажеш! – Мег розсмiялася, i, як не дивно, ця нiсенiтниця пiдняла iй настрiй.

– От радiй, що я така, а то б йшли зараз удвох, як у воду опущенi. І яка з цього була б користь? Я завжди намагаюся знаходити у всьому щось кумедне – так жити набагато веселiше. Так, досить хандрити. Вище носа, сестричко! – i Джо пiдбадьорливо поплескала сестру по плечу.

Настав час сестрам розходитись у рiзнi боки. І поки вони йшли, кожна своею дорогою, та грiли руки, тримаючи маленький пирiг, вони намагалися зберiгати бадьорiсть духу, незважаючи на сувору зимову погоду, важку роботу i розбитi мрii про безтурботну юнiсть.

Коли мiстер Марч втратив всi своi статки, намагаючись допомогти недолугому товаришу-невдасi, двi старшi доньки благали дозволити iм пiти працювати, щоб заробляти хоча б собi на кишеньковi витрати. Батьки погодилися, вважаючи, що таким чином дiвчата розвинуть у собi працелюбнiсть i вiдчують незалежнiсть. Мег i Джо з натхненням взялися до роботи, свято вiрячи, що терпiння i праця все перемагають. Маргарет влаштувалася гувернанткою, i навiть та невелика платня, яку вона отримувала, в даних умовах здавалася iй справжнiм багатством. Як вона сама зiзналася, вона любила розкiш, i бiднiсть, яка так раптово спiткала iх родину, була для неi справжнiм шоком. Мег було важче, нiж сестрам, змиритися з новим положенням, тому що вона краще, нiж вони, пам'ятала часи, коли iх будинок був сповнений розкiшних речей, а життя складалося з одних задоволень i розваг. Мег намагалася не падати духом i не заздрити своiм багатим подругам, але ж зрозумiло, що будь-яка молода дiвчина хоче носити гарнi сукнi, весело проводити час з друзями i в цiлому жити щасливим, безтурботним життям.

У родинi Кiнгiв, куди Мег влаштувалася гувернанткою, вона щодня спостерiгала за тим, про що так мрiяла i чого позбулася, коли ii родина збiднiла. Старшi доньки якраз почали активно вiдвiдувати «бали дебютанток»,[18 - Зазвичай, дiвчат вперше представляли свiтському суспiльству у вiцi 16–20 рокiв. Саме для цього влаштовували так званi бали дебютанток. Пiсля першого виходу в люди дiвчину вважали готовою до замiжжя i за ii руку могли боротися молодики.] тож Мег часто доводилося з болем у серцi дивитися на iх витонченi бальнi сукнi та прекраснi букети вiд потенцiйних залицяльникiв, а також слухати розмови про театри, концерти, катання на санях та iншi веселi розваги. Вона бачила, як грошi витрачаються на речi, якi вона i сама так хотiла мати, i якi – як вона чудово розумiла – iй нiколи не будуть доступнi. Бiдолаха Мег рiдко скаржилася, але часом ii переповнювала печаль i почуття кричущоi несправедливостi, вона злилася на все i на всiх навколо, ще поки не розумiючи, що насправдi вона казково багата, просто щастя це зовсiм не у грошах.

Джо влаштувалася компаньйонкою i помiчницею до тiтоньки Марч – заможноi кульгавоi староi, яка хотiла, щоб хтось ii розважав та виконував ii розпорядження. Дiтей у неi не було i вона навiть запропонувала удочерити одну з дiвчат, коли ii молодший брат, мiстер Марч, збанкрутував, i, до речi, дуже образилася, коли ii пропозицiя була категорично вiдхилена. Деякi друзi закликали Марчiв бути бiльш далекоглядними i прийняти пропозицiю староi, адже тодi у них будуть всi шанси потрапити до заповiту багатоi вдови, але Марчi були непохитними i завжди говорили:

– Ми не вiдмовимося вiд наших доньок нi за якi скарби свiту. У багатствi чи в бiдностi, ми завжди будемо триматися разом, адже наше щастя в турботi один про одного.

Старенька образилася i навiть певний час не розмовляла з братом, поки одного разу випадково не зустрiла Джо в гостях у подруги. Їi безпосереднiсть i прекрасне почуття гумору були немов ковток свiжого повiтря в одноманiтному манiрному свiтi лiтньоi панi, i вона запропонувала Джо стати ii компаньйонкою. Звичайно, Джо була не в захватi вiд перспективи цiлий день бути на побiгеньках у навiженоi староi, але вона погодилася, бо iнших варiантiв у неi не було. Як не дивно, Джо чудово знаходила спiльну мову зi своею запальною родичкою. Звичайно, траплялися мiж ними i сварки. Тодi Джо грюкала дверима i йшла додому, заявляючи, що ii терпець увiрвався i бiльше ноги ii не буде у домi цiеi нестерпноi староi тиранки. Вони обидвi мали вибуховий характер, але також швидко заспокоювались, i тодi тiтонька Марч так наполегливо просила Джо повернутися до неi, що Джо не могла вiдмовитися, адже в глибинi душi iй подобалася ця ексцентрична стара ледi.

Хоча пiдозрюю, що не останню роль у поступливостi Джо грала велика бiблiотека, якою пiсля смертi дядечка Марча нiхто не користувався, тож книги припадали пилом i були осередком цiлого сiмейства павукiв. Джо пам'ятала цього доброго старого джентльмена, який дозволяв iй будувати залiзнi дороги i мости зi своiх величезних словникiв, а потiм розповiдав захоплюючi iсторii та показував химернi iлюстрацii у своiх талмудах, якi були написанi латиною. А щоразу, коли вона зустрiчала дядечка Марча на прогулянцi, вiн купував iй листiвки i пригощав коржиками. Бiблiотека являла собою напiвтемну кiмнату, де з високих книжкових стелажiв на вас зверхньо дивилися гiпсовi погруддя вiдомих вчених, а посерединi кiмнати стояли зручнi крiсла i великий глобус. І, найголовнiше, там була незлiченна кiлькiсть книжок, i Джо могла читати iх усi. Коли тiтонька Марч дрiмала у своему крiслi або до неi на чай заходили подруги, Джо стрiмголов бiгла в це тихе мiсце i, згорнувшись калачиком у м'якому крiслi, з головою поринала у свiт поезii, романтики, iсторii та пригод. Але, як це часто бувае, щастя тривало недовго, бо щойно вона доходила до найцiкавiшого мiсця у книзi, пронизливий старечий голос волав: «Джозе-фiна! Джозе-фiна!», i iй доводилося залишати цей райський куточок, щоб займатися такими безглуздими справами як змотування пряжi у клубок, купання тiтинчого пуделя або читання вголос нудних фiлософських нарисiв Белшема,[19 - Мова йде про британського полiтичного письменника Вiльяма Белшема та його роботу «Нариси, фiлософськi, iсторичнi та лiтературнi» (1789–1790 рр.).] якi тiтонька Марч чомусь вважала вкрай цiкавим чтивом. Джо дуже хотiлося зробити що-небудь видатне, щоправда, вона поки сама не знала, що саме вона хоче зробити, але щиро вiрила, що з часом в ii головi обов'язково народиться якась надзвичайна iдея. А поки що найбiльше ii обтяжувало те, що вона не може собi дозволити читати, бiгати i кататися верхи стiльки, скiльки iй хотiлося б. Через свiй запальний характер, гострий язик i бунтiвний дух вона завжди потрапляла у рiзнi «ситуацii», iнодi досить комiчнi, але iнодi доводилося i згорати вiд сорому. І все ж Джо вважала, що спiлкування з тiтонькою Марч було для неi справжньою школою життя i одного разу вона оцiнить цей досвiд по заслугах. А думка про те, що вона заробляе грошi, щоб допомогти своiй родинi, робила ii щасливою, тож вона готова була заради доброi справи потерпiти цей дратiвливий клич: «Джозе-фiна!»

Бет була дуже сором'язливою i боязкою, i пiсля декiлькох невдалих спроб вiддати ii до школи, батьки, побачивши страждання дитини, вирiшили навчати ii вдома. З Бет займався батько. І навiть коли вiн пiшов на фронт, а мати зайнялася благодiйнiстю i майже весь свiй час проводила у Товариствi допомоги фронтовикам, Бет сумлiнно продовжувала вчитися самостiйно. Бет була завзятою домосiдкою, тому зголосилася допомагати Ганнi по господарству. Вона дуже старалася, щоб сестри i мати пiсля важкого робочого дня приходили в чистий i затишний дiм. Бет було абсолютно не нудно сидiти цiлими днями вдома, тому що, як вже було сказано, вона жила у своему маленькому уявному свiтi та завжди вигадувала собi якесь цiкаве заняття. Наприклад, щоранку вона будила i розважала шiстьох своiх пiдопiчних ляльок – бо, не слiд забувати, що, як не крути, Бет була ще дитиною.

Ляльки тi були вже старими та пошарпаними, бо всi вони, перш нiж перейти до Бет, колись послужили старшим сестрам. Емi навiдрiз вiдмовилася гратися з ними, тому що ненавидiла старi та поламанi речi, тож про ляльок пiклувалася Бет. Їй було шкода цих маленьких бiдолах i вона навiть органiзувала лiкарню для немiчних ляльок. Бет ставилася до них дуже дбайливо, нiколи не сварила iх, не втикала шпильки та голки в iх ватянi тiла i не кидала iх на пiдлогу, вважаючи, що цi нещаснi створiння вже i так вдосталь настраждалися. Вона шила iм вбрання, влаштовувала з ними чаювання, i як могла оточувала турботою i ласкою. Одна з ляльок належала колись Джо, i, як нескладно здогадатися, на нiй майже не залишилося живого мiсця, тому вона вирушила доживати залишок життя у мiшок з ганчiр'ям. Але Бет врятувала ii з небуття, трохи пiдлатала i пошила iй сукню. Щоб прикрити неабияк облисiлу голову, Бет змайструвала iй чепчик з носовоi хустинки. Рук та нiг у ляльки не було, вони були втраченi постраждалою за невiдомих обставин, тож Бет пошила iй накидку, щоб приховати цi вади. Бет видiлила бiдоласi найкраще лялькове лiжечко, адже доля i так була до неi вкрай жорстока.

З боку вся ця лялькова метушня виглядала досить кумедно, але знаючи, скiльки сил Бет вкладала у турботу про своiх ляльок, нiхто з неi не смiявся. Стара лялька Джо була ii улюбленицею – Бет приносила iй квiти, читала казки вголос, виносила на прогулянку до саду, щоб та подихала свiжим повiтрям, а ще спiвала iй колисковi i завжди цiлувала перед сном, нiжно примовляючи: «На добранiч, моя бiднесенька».

Звичайно, i Бет iнодi вередувала, як i будь-яка маленька дiвчинка. Інодi вона плакала, бо не могла собi дозволити брати уроки музики i купити гарне фортепiано. Вона дуже сильно любила музику, старанно вчила нотну грамоту i терпляче практикувалася на старому розладнаному пiанiно, потайки сподiваючись, що хтось (та хоча б тiтонька Марч) зголоситься допомогти розкрити ii талант. Однак бажаючих допомогти юному таланту не було, адже нiхто не бачив, як Бет на самотi тихенько лила сльози на пожовклi клавiшi, якi зрадницьки вiдмовлялися видавати потрiбну ноту. Вона спiвала про свою роботу по дому тоненьким, як у жайворонка, голосочком, i завжди була рада акомпанувати Мармi та дiвчатам, коли вони разом спiвали вечорами. День у день вона пiдбадьорливо говорила собi: «Будь старанною та терплячою, Бет, i тодi одного дня у тебе буде все – i нове фортепiано, i уроки музики».

Насправдi, у свiтi багато таких от Бет, сором'язливих i тихих, якi сидять у своiх куточках, i нiхто iх не помiчае, поки не знадобиться iхня допомога. Вони живуть заради блага iнших i нiколи не скаржаться, тому нiхто не бачить, на якi жертви iм деколи доводиться йти. І ось одного разу вони замовкають назавжди, як замовкае цвiркун на печi, i лише тодi (на жаль, запiзно) оточуючi розумiють, скiльки добра та свiтла приносять цi маленькi янголи у iхнi життя.

Якби хто-небудь запитав Емi, що найбiльше в життi ii обтяжуе, вона б одразу вiдповiла: «Мiй нiс». Коли вона була маленькою, Джо випадково штовхнула ii на металеве вiдро з вугiллям, i на думку Емi, саме це понiвечило ii нiс. Вiн не був великим або червоним, просто трохи приплюснутим, i скiльки б Емi його не щипала i не тягнула, аристократичноi тонкостi це йому не додало. Втiм, нiхто не звертав на це уваги, крiм неi самоi. Бiльш того, у мiру того, як дiвчинка росла, витягувався i ii нiс, набуваючи абсолютно нормальноi форми. Але Емi все одно прискiпувалася до нього i, мрiючи про витончений грецький профiль, постiйно робила замальовки красивих рiвних носiв.

Сестри називали Емi «маленьким Рафаелем»[20 - Великий iталiйський художник епохи Вiдродження Рафаель Санцiо (1483–1520 рр.).] за ii талант до малювання, а улюбленими темами ii картин, окрiм красивих носiв, були квiти, феi та рiзнi фантасмагоричнi iлюстрацii. Щоправда шкiльнi вчителi iнодi скаржилися, що замiсть того, щоб робити завдання, вона малювала тварин на полях, а порожнi сторiнки атласу, призначенi для копiювання географiчних карт, також були заповненi малюнками. А ще з ii пiдручникiв нерiдко випадали карикатури на вчителiв та iнших учнiв. Але загалом Емi намагалася бути старанною ученицею i завдяки своiй зразковiй поведiнцi завжди була на гарному рахунку у вчителiв, тож вони здебiльшого закривали очi на ii нестримну пристрасть до малювання. Однокласницi любили Емi, бо вона завжди була дуже ввiчливою i тактовною. Всi захоплювалися ii вишуканими манерами та грацiею.

Проте малювання було не единим досягненням Емi. Також вона вмiла грати на фортепiано дванадцять мелодiй, в'язати гачком i читати французькою, неправильно вимовляючи лише третину слiв. Бувало, вона жалiбним тоном говорила: «Коли papа[21 - з фр. «тато».] був багатий, ми робили те i те», i це звучало так зворушливо, а химернi довгi слова, якими Емi iнодi любила похизуватися, ii подружки вважали «верхом елегантностi».

Але, можливо, ця загальна любов i потурання примхам розбестили ii, тому що ii марнославство i егоiзм росли день у день. Єдине, що хоч трохи збивало з неi пиху, було те, що iй доводилося доношувати одяг кузини, чим Емi була страшенно незадоволена. І в даному випадку справа була навiть не в тому, що iй дiставалися чиiсь обноски, а в тому, що у матерi Флоренс (так звали кузину) було геть вiдсутне почуття стилю. В цiлому, це були якiснi, цiлком добротнi речi, але тонкий художнiй смак Емi не мiг змиритися з тим, що iй доведеться носити червоний чепчик замiсть синього i натягувати на себе сукнi жахливих кольорiв та безглуздих фасонiв, якi iй абсолютно не личали. Особливо Емi страждала цiеi зими, адже iй доводилося ходити до школу у блiдiй пурпуровiй сукнi у жовтий горох, та ще й без жодноi шлярки.

– Одне мене тiшить, – якось зiзналася вона Мег, – мама не вкорочуе моi сукнi,[22 - У 18-му столiттi всi молодi дiвчата (16–19 рокiв) носили сукнi до пiдлоги. На початку 19-го столiття спiдницi почали вкорочувати. Сiмнадцятирiчнi та вiсiмнадцятирiчнi дiвчата вважалися вже молодими жiнками i носили спiдницi такоi ж довжини, як i дорослi жiнки. Шiстнадцятирiчнi дiвчата носили спiдницi довжиною до кiсточки, чотирнадцятилiтнi – до iкри, а дванадцятирiчнi – трохи нижче колiн. Ймовiрно, сукнi могли вкорочувати в якостi покарання для дiвчинки, щоб показати ii неналежну дитячу поведiнку та iнфантильнiсть. Емi соромиться укорочення сукнi, бо вже вважае себе цiлком дорослою юноi ледi.] навiть коли я погано поводжуся. Бачила б ти, що зробила мати Мерi Паркс! Інодi, коли Мерi що-небудь утне, ii сукню вкорочують до колiн! В такому виглядi вона навiть до школи соромиться приходити. Коли я думаю про таку дегерадацiю[23 - Маеться на увазi слово «деградацiя» – Емi нещодавно поповнила свiй словниковий запас черговим химерним словом, але, як завжди, не до кiнця розiбралася з його правильною вимовою.], то менi здаеться, що мiй приплюснутий нiс i огидне пурпурове плаття з жовтим горохом не така вже й велика бiда.

Емi вважала Мег безумовним авторитетом i зразком для наслiдування, а ось у Джо найтеплiшi та довiрчi вiдносини склалися, як не дивно, з Бет, яка була ii повною протилежнiстю. Бет теж тягнулася до Джо, i лише iй розповiдала своi потаемнi думки та переживання. До речi, саме Бет, звичайно ж абсолютно несвiдомого, мала найбiльший вплив на Джо. У Мег i Джо також були чудовi стосунки, але вони домовилися, що кожна з них стане наставницею для однiеi з молодших сестер. Можливо, це був свого роду материнський iнстинкт, який зараз цi маленькi жiнки перенаправили з ляльок на своiх сестер.

– Розкажiть менi що-небудь? У мене сьогоднi був просто надзвичайно напружений день, – сказала Мег, коли вони ввечерi сидiли разом за шиттям.

– Сьогоднi тiтонька Марч таке утнула – зараз розповiм, – почала Джо, яка дуже любила розповiдати усiлякi байки. – Я, як завжди, читала iй цього зануду Белшема, звичайно, приглушено i монотонно, адже так вона швидше засинае, а я маю бiльше часу почитати якусь цiкаву книгу з ii бiблiотеки. Але я, мабуть, перестаралася з монотоннiстю, бо i сама почала клювати носом ще до того, як приспала стареньку. І от я раптом так широко позiхнула, що вона запитала мене, чи не боюся я ненароком проковтнути книгу, яку читаю. Я теж вирiшила бути дотепною i вiдповiла, що якщо це допоможе раз i назавжди позбутися цiеi нудноi книжки, то я готова спробувати. Але, вочевидь, стара не оцiнила мого жарту, тому що далi на мене чекала довга нотацiя про моi грiхи, пiсля чого вона велiла менi сiсти i подумати над своею поведiнкою, поки вона трохи подрiмае. Ну, я вже знаю, що ii «трохи» зазвичай затягуеться на кiлька годин мiцного сну, тож ледь ii капор почав погойдуватися, наче той жоржин, я витягла з кишенi «Вексфiльдского священика»[24 - Надзвичайно популярний у той час роман англiйського письменника Олiвера Голдсмiта, написаний у 1766 роцi. Розповiдае про перипетii та випробування священика та його сiм'i, якi стали жертвами мiсцевого помiщика та втратили своi статки.]i почала читати, поглядаючи на старушенцiю одним оком. І ось я дiйшла до смiшного моменту, де всi попадали у воду i, втративши пильнiсть, голосно зареготала. Тiтонька, звичайно, прокинулась, але будучи зазвичай пiсля сну бiльш милосердною, звелiла трохи почитати iй вголос цього мого «Вексфiльдского священика», щоб вона послухала, що ж це за чтиво таке, що я вважаю його кращим за ii прекрасного i повчального Белшема. Я старалася з усiх сил, читала виразно – i знаете, що? Їй сподобалося, уявляете собi, вона сказала:

– Щось я не розумiю, в чому там справа. Почни читати з самого початку, дитя.

– Я почала читати iй книгу з початку, i як могла намагалася зацiкавити ii життям сiмейства Примроуз. Я навiть вирiшила ii трохи подражнити i, зупинившись на цiкавому моментi, сказала: «Ви мабуть, втомилися, тiтонько. Може, менi припинити читати? А вона тут же взялася за в'язання, про яке вже i забула, подивилася на мене i, спустивши окуляри на кiнчик носа i хитро примружившись, коротко сказала: «Нумо дочитуй роздiл до кiнця, юна мiс».

– Невже вона визнала, що iй сподобалася твоя книга? – запитала Мег.

– Ти що, не знаеш тiтоньку Марч! Звичайно, що нi! Але вона сказала вiдкласти старого Белшема на полицю, а це вже чогось варте. А коли я вже збиралася йти додому, то повернулася до кiмнати за рукавичками, i що, ви думаете, я там побачила – вона так захопилася читанням «Вексфiльдского священика», що навiть не чула, як я гигикнула, коли на радощах танцювала джигу в коридорi. Ах, подумати лише, ii життя могло бути зовсiм iншим, варто було iй лише захотiти! Правду кажучи, я iй анi краплi не заздрю. Так, вона багата, але в ii життi проблем анiтрохи не менше, нiж у бiдних, – задумливо додала Джо.

– До речi, ти нагадала менi, що i менi е що вам розповiсти, – сказала Мег. – Моя iсторiя, звичайно, не така кумедна, як у Джо, але я багато думала про це по дорозi додому. Сьогоднi в будинку Кiнгiв був якийсь переполох, i одна з моiх пiдопiчних дiвчат розповiла менi, що ii старший брат сильно провинився, i батько вигнав його з дому. Я чула, як мiсiс Кiнг плакала, мiстер Кiнг дуже голосно i сердито розмовляв, а Грейс та Еллен ховали обличчя, коли проходили повз мене, мабуть, щоб я не побачила iх заплаканi очi. Я, звичайно, не ставила зайвих питань, але менi було iх дуже шкода, i в той момент я була рада, що у мене немае таких старших братiв, якi могли б ось так безвiдповiдально поводитися i ганьбити свою сiм'ю.

– А менi от здаеться, що самiй зганьбитися у школi – набагато гiрше, нiж все, що можуть утнути безвiдповiдальнi брати, – сказала Емi, багатозначно киваючи головою, немов вона мала набагато бiльший життевий досвiд, нiж Мег. – Ось вам по справжньому жахлива iсторiя: Сьюзi Перкiнс прийшла сьогоднi до школи з гарною каблучкою з сердолiком. Я дивилася на неi i менi так хотiлося бути на ii мiсцi. І от сидимо ми на уроцi, а Сьюзi малюе карикатуру мiстера Девiса з жахливим таким великим носом i горбом, i вiн наче говорить: «Юнi ледi, я не зводжу з вас очей!». Ми гигикнули, i тут раптом його погляд зупинився на нас. Вiн звелiв Сьюзi показати свiй зошит. Вiд переляку ii всю парирувало,[25 - Емi мае на увазi слово «паралiзувало»] але вона все ж так-сяк встала з-за парти, пiдiйшла до нього i показала свiй малюнок. І що, ви думаете, вiн зробив? Вiн взяв ii за вухо – за вухо! Ви уявляете собi, який це жах! Вiн поставив ii перед усiм класом i сказати стояти так пiвгодини, тримаючи малюнок перед собою, щоб всi могли бачити.

– Всi дiвчата, мабуть, смiялися над карикатурою? – запитала Джо в передчуттi кульмiнацiйного моменту iсторii.

– Смiялися? Нiхто i звуку не видав! Сидiли тихо, як мишi, а Сьюзi стояла i плакала. Ось тодi менi швидко перехотiлося бути на ii мiсцi, тому що я розумiла, що пiсля такоi ганьби мене не втiшить навiть мiльйон каблучок з сердолiком. Я б нiколи не оговталася пiсля такого приниження.

– А я сьогоднi вранцi побачила дещо, що менi дуже сподобалося, i збиралася розповiсти вам про це за вечерею, але забула, – сказала Бет, наводячи порядок у кошику для шиття Джо, бо нитки в ньому всi позаплутувались, а голки хаотично валялися по всiй торбинцi. – Так ось, Ганна послала мене до рибноi крамницi за устрицями, i там був старий мiстер Лоренс. Але вiн мене не бачив, тому що я причаiлася за бочкою, поки господар крамницi, мiстер Каттер, його обслуговував. Раптом зайшла якась нещасна жiнка з вiдром i шваброю, i запитала мiстера Каттера, чи можна iй помити пiдлогу в його крамницi в обмiн на рибину, тому що iй нема чим годувати дiтей. Мiстер Каттер сердито глянув на неi i звелiв забиратися геть. І ось вона вже збиралася йти, коли мiстер Лоренс пiдчепив велику рибину вигнутою ручкою своеi тростини i простягнув жiнцi. Вона була така рада i здивована, що взяла ii голими руками i почала нестримно дякувати йому. Мiстер Лоренс велiв iй «швидше йти i приготувати обiд своiм дiтям», i вона побiгла геть. Обличчя ii так i сяяло вiд щастя! Це так благородно з його боку, чи не так? О, це було так кумедно, коли жiнка стояла, притискаючи до грудей велику слизьку рибину, i тараторила слова вдячностi та всiлякi благословення.

Всi посмiялися над розповiддю Бет, i тепер прийшла черга Мармi розповiдати iсторiю. Трохи подумавши, вона сказала:

– Сьогоднi я сидiла, кроiла куртки з синьоi фланелi, думала про вашого батька i про те, що буде, якщо, не дай Боже, з ним що-небудь трапиться. Ми ж залишимося зовсiм однi, безпораднi та нещаснi. Я знаю, що такi думки потрiбно вiдразу вiдганяти, але я не могла нiчого з собою вдiяти. Я сидiла там i мучилась зi своiми думками, поки не прийшов якийсь старий iз замовленням на одяг. Вiн сiв на стiлець i я вирiшила поговорити з ним, бо вiн виглядав таким нещасним, втомленим i стривоженим. У руках вiн тримав згорнутий аркуш паперу.

– У вас сини на фронтi? – запитала я, побачивши, що записка в його руках явно призначалася не менi.

– Так, мем. У мене було четверо синiв, але двое вбитi, третiй потрапив у полон, а до четвертого я зараз поiду, вiн отримав серйозне поранення i лежить у Вашингтонському госпiталi, – тихо вiдповiв вiн.

– Ви дуже багато зробили для своеi краiни, сер, – сказала я бiльше з почуттям поваги, нiж жалю.

– Не бiльше, нiж того вимагав мiй громадянський обов’язок, мем. Я б i сам пiшов воювати, якби вiд мене була там хоч якась користь. Але я вже старий, i був би там тягарем, тому я вiдправив своiх хлопчикiв. Так було потрiбно, тому я нi про що не шкодую.

– У його голосi не було печалi, вiн був таким щирим, i здавалося, що вiн був радий вiддати все, що у нього було. Менi навiть стало соромно за себе, адже в мене на вiйну пiшла лише одна рiдна людина, i то я думала, що це занадто, а вiн вiдпустив чотирьох синiв i не шкодуе про це. Зi мною залишилися всi моi дiти, а вiн втратив двох синiв, третього, можливо, нiколи бiльше не побачить, а четвертий лежить при смертi у лiкарнi десь далеко i, можливо, чiпляеться за життя тiльки щоб побачити батька в останнiй раз i попрощатися! В той момент я вiдчула себе такою багатою i щасливою, що зiбрала йому гарну посилку з речей першоi необхiдностi, дала трохи грошей i подякувала за урок, який вiн менi щойно дав.

Десь з хвилину нiхто не наважувався говорити, але потiм Джо все ж порушила тишу:

– Розкажи ще одну iсторiю, мамо, теж, з мораллю, як була ця. Я люблю потiм обмiрковувати та аналiзувати твоi iсторii, тому що вони такi життевi та повчальнi.

Мiсiс Марч посмiхнулася i тут же почала свою розповiдь, адже вона чудово знала, якi iсторii до душi ii дiтям.

– Жили-були чотири дiвчинки, у яких було все – iжа та одяг, розваги та радостi, вiрнi друзi та люблячi батьки, але все одно вони були чимось незадоволенi, – у цей момент сестри багатозначно глянули одна на одну i взялися завзято шити. – Цi дiвчата дуже хотiли бути хорошими i дали багато урочистих обiцянок, але вони не дуже добре iх виконували, адже постiйно знаходили вiдмовки на кшталт «Ох, якби у нас було це» або «Ох, якби ми тiльки могли робити те», абсолютно забуваючи, скiльки у них вже було i скiльки прекрасних речей вони насправдi могли робити. І тодi вони вирушили до староi чарiвницi та запитали, чи iснуе заклинання, яке може зробити iх щасливими, на що вона вiдповiла: «Коли ви вiдчуваете невдоволення, просто подумайте про те, що у вас вже е i будьте вдячнi за це».

Тут Джо пiдняла очi, нiби збиралася щось сказати, але швидко передумала, розумiючи, що це ще не кiнець iсторii.

– Вони були розумними дiвчатами, тому вирiшили прислухатися до поради мудроi староi. Дуже скоро вони були здивованi, побачивши, наскiльки щедро iх обдарувала доля. Одна з дiвчат виявила, що грошi не завжди можуть вберегти вiд сорому та смутку. Друга зрозумiла, що, незважаючи на бiднiсть, вона була молодою, здоровою та життерадiсною, i почувалася набагато щасливiшою, нiж одна ii знайома дратiвлива i немiчна стара, яка хоч i була багатою, проте не вмiла насолоджуватися даними iй благами. Третя дiвчинка дiзналася, що, як би тяжко не було допомагати готувати обiд, набагато важче просити його в якостi милостинi. А щодо четвертоi, то вона переконалася, що нiякi каблучки з сердолiками не компенсують вiдсутнiсть хороших манер. Усвiдомивши цi речi, дiвчата зовсiм по-новому поглянули на свое життя. Вони бiльше не витрачали час, сумуючи про недоступнi iм речi, а стали цiнувати та берегти те, що у них було. Вiдтепер вони були задоволенi своiм життям i нi на мить не пошкодували про те, що пiшли за порадою до староi чарiвницi.

– Ну i хитра ж ти лисиця, Мармi, взяла нашi власнi iсторii та спорудила цiлу притчу! Прямо проповiдь вийшла! – вигукнула Мег.

– А менi подобаються такi притчi. Батько теж нам такi розповiдав, – задумливо сказала Бет, продовжуючи розбирати бардак у швейному приладдi Джо i акуратно вставляючи голки у голкiвницю.

– Я i ранiше особливо не скаржилася на життя, але тепер буду ще бiльше стежити за собою, тому що випадок iз Сьюзен мене багато чому навчив, – сказала Емi.

– Думаю, всi ми потребували такоi повчальноi притчi. Це був корисний урок, Мармi, i ми його не забудемо. А якщо все ж забудемо, ти скажеш нам, як говорила тiтонька Хлоя у «Хатинi дядька Тома»: «Подумайте про те, що робить вас щасливими, дiточки!»[26 - Напуття тiтоньки Хлоi, кухарки на плантацii i дружини темношкiрого раба дядька Тома в романi Гаррiет Бiчер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852 р.).] – додала Джо, намагаючись надати своему голосу пiвденний колорит.

Джо була зворушена притчею Мармi не менше за iнших, але в цьому була вся Джо – вона не могла втриматися, щоб не розрядити серйозну обстановку якимось дотепом.




5

Добросусiдство


– Що, на Бога, ти знову задумала, Джо? – запитала Мег, побачивши, як сестра направляеться до вхiдних дверей у гумових чоботах, старому пальто з капюшон, з лопатою в однiй руцi та мiтлою в iншiй.

– Та ось вирiшила трохи розiм'ятися, – вiдповiла Джо з бешкетним вогником в очах.

– Ти i так сьогоднi вже два рази гуляла. Тобi що, мало? На вулицi заметiль i холоднеча, сиди краще вдома в теплi та грiйся бiля камiна, як я, – тремтячи вiд холоду, сказала Мег.

– Не можу я сидiти без дiла! Я ж не кiшка, щоб спати бiля камiна цiлими днями. Менi потрiбно рухатися! Менi потрiбнi пригоди i я маю намiр iх знайти. А заодно i снiг у дворi почищу.

Мег присунулася ще ближче до камiна, витягла ноги практично до самого вогню i продовжила читати «Айвенго»[27 - «Айвенго» – популярний роман шотландського письменника сера Вальтера Скотта, написаний у 1819 роцi. Подii роману розгортаються у перiод Середньовiччя. Серед персонажiв е Локслi (Робiн Гуд) та король Рiчард I (Рiчард Левове Серце).], поки Джо тим часом почала енергiйно махати мiтлою i розчищати дорiжки в саду. Снiг був пухким i пiддатливим, тож незабаром вона почистила всi дорiжки, щоб Бет могла спокiйно прогулюватися там зi своiми бiдолахами-ляльками, коли припиниться снiг. За садом починалася земля Лоренсiв. Це було передмiстя, тому тут не було мiськоi метушнi, всюди були гаi, галявини, сади та тихi вулички. Два будинки роздiляв невисокий живоплiт. По один бiк стояв старий цегляний будинок, який вже кричуще вимагав ремонту. Зараз, взимку, це було особливо помiтно, тому що трiщини на стiнах не ховалися пiд буйною зеленню виноградних лозин, та й клумби у дворi були порожнi, тож будинок виглядав вкрай похмуро. По iнший бiк живоплоту стояв прекрасний маеток, який одним своiм виглядом говорив, що його господарi живуть у розкошi та комфортi. Враження тiльки закрiплював величезний каретний сарай у дворi та доглянутий сад з прилеглою до нього оранжереею. Вiкна прикрашали дорогi портьери, за якими вгадувалися силуети вишуканих предметiв iнтер'еру. Але незважаючи на всю цю розкiш, будинок виглядав якимось порожнiм, тому що по галявинi не бiгали дiти, у вiкно не визирало усмiхнене материнське обличчя, та й тi рiдкiснi гостi, якi сюди приходили, були скорiше винятком, анiж правилом. Єдиними мешканцями цього будинку були старий джентльмен i його шiстнадцятирiчний онук.

У бурхливiй уявi Джо цей гарний будинок був чимось на зразок зачарованого замку, за дверима якого були прихованi скарби i розваги, якими просто нехтували. Їй давно хотiлося заглянути всередину i на власнi очi побачити все, а ще познайомитися з «хлопчиськом Лоренсом», який, як здавалося Джо, i сам хотiв завести друзiв, але, мабуть, соромився або просто не знав, як зробити перший крок. Пiсля новорiчного балу Джо була налаштована вкрай рiшуче i навiть вигадала безлiч сценарiiв, як зав'язати з ним дружбу, проте останнiм часом Лорi не було видно, i Джо вирiшила, що вiн мiг знову поiхати вчитися кудись за кордон. Але ось вона помiтила знайоме смагляве обличчя у вiкнi верхнього поверху, яке задумливо спостерiгало, як Бет та Емi грали в снiжки у саду.

– Цей хлопчик явно страждае вiд нестачi спiлкування та розваг, – сказала вона собi. – Його дiдусь просто не розумiе, що для нього добре, iнакше вiн не тримав би його пiд замком у повнiй самотностi. Йому потрiбнi друзi, з якими можна повеселитися i пограти, хто-небудь молодий i жвавий. Може, пiти туди i поговорити про це особисто зi стариганом Лоренсом?

Ця iдея потiшила Джо, яка любила смiливi вчинки i завжди шокувала Мег своiми дивними витiвками. План походу до «палацу Лоренсiв» не давав Джо спокою, i в один прекрасний день Джо вирiшила дiяти, а там вже, як то кажуть, хай буде, що буде. Вона помiтила, що мiстер Лоренс кудись поiхав, i тiеi ж митi вислизнула з дому, прокралася через сад до живоплоту, де на кiлька хвилин причаiлася, щоб розвiдати обстановку. Все тихо – фiранки на нижнiх поверхах запнутi, слуг не видно, а все в тому ж вiкнi верхнього поверху стирчить курчава чорна голова.

– Ось вiн, бiдолаха, вмирае там вiд нудьги у такий похмурий день. Так не годиться! Мабуть, жбурну снiжок у його вiкно, щоб вiн мене помiтив, i хоч трохи розважу його дружньою бесiдою.

І ось уже наступноi митi в повiтря злетiла невелика бiла куля, i у вiкнi з'явилося обличчя, яке вже за мить засяяло, коли Лорi помiтив джерело метушнi. Джо засмiялася, змахнула мiтлою i крикнула:

– Як вашi справи? Як здоров'я? Щось вас не видно останнiм часом, чи не захворiли ви раптом?

Лорi вiдкрив вiкно i хрипким голосом вiдповiв:

– Менi вже краще, дякую. Я сильно застудився i цiлiсiнький тиждень провалявся у лiжку.

– Як шкода. Нудне, мабуть, заняття сидiти постiйно вдома i нiкуди не виходити.

– Ви навiть не уявляете, наскiльки. Тут нудно, як на цвинтарi.

– Мене в таких ситуацiях рятуе читання якоi-небудь цiкавоi книги.

– Менi не дозволяють зараз багато читати, кажуть, що очi мають вiдпочити, адже менi скоро знову сiдати за пiдручники.

– Хтось може читати вам вголос.

– Дiдусь iнодi менi читае, але моi книги йому не цiкавi, а весь час просити Брука менi незручно.

– Тодi хтось мiг би прийти до вас у гостi та почитати.

– Менi особливо i запрошувати нiкого. Хлопчаки, яких я знаю, такi розбишаки, що у мене голова починае болiти вiд iх галасу.

– Ну, можливо, у вас е знайома мила дiвчина, яка могла прийти до вас? Дiвчата тихi, вихованi та люблять про когось пiклуватися.

– На жаль, я нiкого такого не знаю.

– Ну, як це не знаете? Ви знаете мене, – почала Джо, а потiм розсмiялася i замовкла, замислившись, чи не занадто нав'язливо прозвучали ii слова.

– А й справдi! Ви прийдете навiдати мене? Будь ласка! – вигукнув Лорi.

– Я звичайно не така вже й тиха, та i манери моi залишають бажати кращого, але я з задоволенням прийду навiдати вас, якщо мама вiдпустить. Ось прямо зараз пiду i спитаю в неi дозволу. А тепер закривайте скорiше вiкно, щоб знову не застудитися, i чекайте на гостей.

З цими словами Джо закинула мiтлу на плече i покрокувала до будинку, розмiрковуючи над тим, чи роздiлять домашнi ii ентузiазм. Лорi, не гаючи часу, на радощах побiг готуватися до приходу Джо. Не дарма мiсiс Марч назвала його юним джентльменом, адже щоб гiдно зустрiти шановну гостю, хлопчик насамперед ретельно причесався, пристебнув чистий комiрець i як мiг прибрався у кiмнатi, де, незважаючи на зусилля прислуги, панував аж нiяк не iдеальний порядок.

Незабаром почувся гучний дзвiнок у дверi, а потiм тонкий голос рiшуче попросив «аудiенцii мiстера Лорi». Вже через кiлька секунд на порозi кiмнати з'явився вельми здивований слуга та сповiстив про вiзит юноi ледi.

– Добре, хай пiднiмаеться, це мiс Джо, – сказав Лорi i став ближче до дверей, щоб зустрiти ii.

Через кiлька секунд вiн побачив Джо з червоними вiд морозу щоками, яка пiднiмалася сходами у супроводi слуги. На ii обличчi не було й натяку на збентеження вiд першого вiзиту до незнайомого мiсця, i, побачивши Лорi, вона бадьоро привiтала його. В однiй руцi дiвчинка несла тарiлку, накриту серветкою, а в iншiй – кошик, де сидiли трое кошеня Бет.

– А ось i я! І не з порожнiми руками, – весело сказала вона. – Мама передае вам вiтання. Вона була рада, що ми можемо вам чимось допомогти. Мег попросила, щоб я пригостила вас ii бланманже,[28 - Десерт з молока, цукру та желатину.] воно у неi виходить дуже смачне. А Бет сказала взяти з собою ii кошенят, тому що вони милi i завжди пiднiмають iй настрiй. Можливо, ця затiя здасться вам смiшною, але я не могла iй вiдмовити, адже вона так хотiла теж чимось допомогти.

Так вийшло, що iдея Бет виявилася просто генiальною, тому що граючи з милими кошенятами, Лорi абсолютно забув про свою сором'язливiсть i поводився легко та невимушено.

– Ну це просто витвiр мистецтва, шкода навiть iсти таку красу, – сказав вiн, радiсно посмiхаючись, коли Джо прибрала серветку i показала желе, яке Емi красиво прикрасила зеленню i червоними квiтами своеi улюбленоi геранi.

– Ну що ви! Просто сестри щиро хотiли якось вас пiдтримати. Нехай вам подадуть бланманже до чаю, вам буде легко його iсти, адже воно м'яке i легко прослизне вниз, не пошкодивши ваше хворе горло. Яка затишна у вас кiмната!

– Могла бути i бiльш затишною, якби покоiвки тут як слiд прибиралися, але вони такi лiнивi. Навiть не знаю, як з ними боротися, – знiяковiло вiдповiв Лорi.

– Не турбуйтесь, зараз все виправимо, тут роботи на двi хвилинки. Зараз пiдмету попiл бiля камiна i розставлю все як слiд на камiннiй полицi. Так, книги поставимо тут, а пляшечки з лiками от там. А канапу вашу повернемо ось так, нехай на неi падае свiтло. Подушки трохи зiб'емо. Все, готово.

Кiмната дiйсно змiнилася. І поки Джо розставляла речi на своi мiсця i наводила порядок, вона весь час жартувала i щось розповiдала. Лорi дивився на неi в шанобливому мовчаннi, а коли вона покликала його оцiнити нове мiсцеположення канапи, вiн сiв i, зiтхнувши вiд задоволення, сказав:

– Ви такi ласкавi! Так, все саме так, як менi й хотiлося. А тепер, будь ласка, сiдайте зручнiше у те велике крiсло i дозвольте тепер менi вас розважати. Адже, як не крути, ви моя гостя.

– Так, ми ж домовлялися, що я прийду, щоб розважати вас. Хочете, я почитаю вам вголос? – i Джо оцiнюючим поглядом обвела кiлька книг на найближчiй полицi.

– Дякую, але справа в тому, що я iх всi вже прочитав, i, якщо ви не заперечуете, давайте краще просто поговоримо, – вiдповiв Лорi.

– Звичайно, не заперечую, я можу базiкати хоч цiлий день. Бет говорить, що я ще те базiкало i нiколи не знаю, коли треба зупинитися.

– Бет це дiвчинка з рум'яними щоками, яка майже завжди сидить вдома i лише зрiдка виходить погуляти до саду з кошиком? – з цiкавiстю запитав Лорi.

– Так, це наша Бет. Вона моя улюблениця, янгол, а не дитина.

– Наскiльки я пам'ятаю, вродлива – це Мег, i, якщо не помиляюся, курчава – це Емi?

– Так. А як ви дiзналися?

Лорi почервонiв вiд збентеження, але вiдверто вiдповiв:

– Рiч у тiм, що я часто чую, як ви кличете одна одну, i коли я сиджу тут на самотi, я iнодi виглядаю у вiкно i бачу ваш будинок. Ви завжди так весело проводите час. Прошу вибачення, якщо це прозвучить неввiчливо з мого боку, але iнодi ви забуваете закрити штори у вiтальнi, там, де на пiдвiконнi ростуть квiти, i коли ввечерi ви запалюете лампи, вас видно, як на долонi. Це немов дивишся на картину – в камiнi палае вогонь, а ви всi сидите за столом разом з матiр'ю. Вона сiдае навпроти вiкна i я дуже добре бачу ii обличчя, воно виглядае таким добрим i милим, а навколо нього немов рама з живих квiтiв. Це так зворушливо, що я часом не можу вiдiрвати погляд. Розумiете, адже у мене немае матерi. Лорi осiкся i почав термiново перевертати дрова в камiнi, щоб приховати легке тремтiння губ, яке вiн не мiг контролювати. Але як Лорi не старався приховати своi очi в цей момент, Джо помiтила його сумний погляд. Їй вiд усього серця було шкода цього бiдолашного самотнього юнака. Джо з дитинства була прямодушною i такою вона залишилася i в своi п'ятнадцять, а ще вона була наiвною i вiдкритою, наче дитина, i в головi ii не було жодноi поганоi думки. Але також Джо була напрочуд здогадливою, i зараз чiтко бачила, що Лорi дуже страждае вiд самотностi. У цей момент вона зрозумiла, наскiльки вона багата, адже у неi е хай скромний, але затишний будинок, вона оточена любов'ю близьких, i iй завжди е з ким поговорити. Тож зараз iй найбiльше хотiлося подiлитися цим багатством з ним. Їi обличчя зараз випромiнювало доброту та турботу, а зазвичай рiзкий i гучний голос набув надзвичайноi м'якостi. Вона сказала:

– Ми бiльше нiколи не будемо закривати штору на вiкнi з квiтами, i я дозволяю вам дивитися скiльки забажаете. А ще краще, не дивiться крадькома, а приходьте до нас у гостi. Наша мама така хороша, вона так любить допомагати людям! Я попрошу Бет зiграти для вас на фортепiано та заспiвати, а Емi iз задоволенням потанцюе для вас, а ми з Мег розсмiшили б вас над нашими кумедними сценками, i ми весело провели б час разом. Як ви думаете, ваш дiдусь дозволить вам прийти до нас?

– Думаю, що вiн дозволив би, якби ваша мати попросила його. Взагалi, вiн дуже добрий, тiльки на вигляд такий суворий. Вiн дозволяе менi робити те, що я хочу, ну, в значнiй мiрi, просто вiн непокоiться, щоб я не докучав чужим людям, – пояснив Лорi i його обличчя торкнулася легка усмiшка.

– Ми не чужi, ми сусiди, i навiть не думайте, що будете нам докучати. Ми дуже хочемо познайомитись з вас ближче. Я вже довго думала, як би завести з вами знайомство. Наша сiм'я живе тут не дуже давно, але ми вже знайомi з усiма сусiдами, крiм вас.

– Рiч у тiм, що дiдусь постiйно сидить за своiми книгами, i те, що вiдбуваеться за стiнами будинку його не особливо цiкавить. Мiстер Брук, мiй учитель, не живе тут, а приiжджае лише провести заняття. Ось i виходить, що менi просто нема з ким пiти погуляти, тому я сиджу вдома.

– Погано. Вам потрiбно перебороти себе i почати ходити у гостi, адже наскiльки менi вiдомо, вас запрошують. Тодi у вас буде багато друзiв i вам завжди буде, куди пiти. І до речi, спiлкування чудово допомагае подолати сором'язливiсть.

Лорi знову знiяковiв i почервонiв, але абсолютно не образився на прямолiнiйнiсть Джо, адже вiн розумiв, що вона сказала це виключно з добрих намiрiв. Та й як тут ображатися, адже вона сказала чисту правду.

– Вам подобаеться ходити до школи? – запитав хлопчик, вирiшивши змiнити тему розмови пiсля невеликоi паузи, пiд час якоi вiн знiяковiло витрiщався на вогонь в камiнi i думав над словами Джо, поки сама Джо з iнтересом розглядала кiмнату.

– Я не ходжу до школи. Я пiшла працювати, щоб хоч трохи допомогти своiй родинi – я доглядаю за своею старою тiтонькою. Вона, звичайно, рiдкiсна буркотуха, але менi вона все одно подобаеться, – вiдповiла Джо.

Лорi вже вiдкрив рота, щоб запитати ще щось, але швидко передумав, бо згадав, що занадто цiкавитися чужими справами неввiчливо, то вiн знiяковiло закрив рота i промовчав. Джо оцiнила його вихованiсть, але вона була не проти розповiсти кiлька кумедних iсторiй про тiтоньку Марч, тому вона жваво описала йому навiжену стару ледi, ii товстого пуделя, папугу, що говорить iспанською, i, звичайно ж, розповiла про чудову бiблiотеку, де вона зачитуеться цiкавими книгами. Лорi був у захватi вiд ii iсторiй. А коли Джо розповiла про одного старого джентльмена, який прийшов якось у гостi до тiтки i так захопився своiми пишними промовами, що не помiтив, як папуга зiрвав з його голови перуку, Лорi так голосно розреготався, що до кiмнати навiть зазирнула покоiвка, щоб перевiрити, що там вiдбуваеться.

– Ой, зараз лусну вiд смiху! Це просто чудово! Розкажiть ще щось, – сказав вiн, вiдриваючи вiд диванноi подушки свое червоне вiд нестримних веселощiв обличчя.

Натхненна своiм ораторським успiхом, Джо почала розповiдати Лорi про iх домашнi вистави, про те, як вони непокояться за батька i з нетерпiнням чекають на його повернення, i про iншi важливi подii того маленького свiту, в якому вони з сестрам жили. Потiм вони перейшли до розмови про книжки. Джо була рада, що Лорi виявився таким самим книголюбом, як i вона, i прочитав навiть бiльше книжок, нiж вона сама.

– Якщо ви так любите книги, давайте я покажу вам нашу бiблiотеку. Дiдуся немае вдома, тож не бiйтеся, – сказала Лорi, встаючи.

– Я нiчого не боюся, – вiдповiла Джо, рiшуче змахнувши головою.

– Навiть не сумнiваюся! – вигукнув хлопчик, дивлячись на неi з великим захопленням, хоча про себе подумав, що його дiдуся вона все ж трохи злякалася б, якби зустрiла його, коли той був у поганому настроi.

По дорозi до бiблiотеки Лорi провiв Джо екскурсiю по дому. Хоч будинок i був величезним, вiн був добре отоплений, тому вони не поспiшаючи заглядали в рiзнi кiмнати, i Джо мала можливiсть розглянути все, що iй хотiлося. І ось, нарештi, вони дiсталися бiблiотеки. Вiд захоплення Джо заплескала в долонi та пiдстрибнула. Кiмната була заставлена стелажами з книгами, мiж якими, немов вартовi, стояли статуi, а стiни прикрашали прекраснi картини. А ще там були вiтрини, де пiд склом, немов у музеi, зберiгалися старовиннi монети та рiзнi сувенiри з усiх куточкiв свiту. На химерних рiзьблених столиках стояли бронзовi погруддя вчених i письменникiв, а глибокi крiсла так i манили вмоститися у них зручнiше з цiкавою книгою про пригоди. І, так би мовити, вишенькою на тортi був величезний камiн, викладений хитромудрими кахлями, який справив на Джо просто незабутне враження.

– Оце так! – вигукнула Джо, сiдаючи в оббите оксамитом крiсло i з захватом озираючись навколо. – Теодоре Лоренс, ви найщасливiша людина на свiтi, – додала вона.

Лорi сiв на край столу, що стояв навпроти крiсла Джо.

– Боюся, що для щастя одних книг замало, – сказав вiн, хитаючи головою.

Перш нiж вiн встиг сказати щось ще, продзвенiв дзвiночок на вхiдних дверях, i Джо кулею вилетiла з крiсла, злякано вигукнувши:

– Ой, матiнко! Це, мабуть, ваш дiдусь повернувся!

– А якщо i так, то що? Ви ж нiчого не боiтеся, – дражливо зазначив хлопчик.

– Здаеться, я щойно зрозумiла, що, напевно, все ж трохи його боюсь, щоправда, сама не знаю, чому, адже Мармi дозволила менi вiдвiдати вас i вам наче гiрше не стало вiд мого вiзиту, – заспокоювала себе Джо, не зводячи при цьому очей з дверей.

– Навпаки, зараз я почуваюся набагато краще i я дуже вдячний вам за цей добросусiдський вiзит. Я бiльше хвилююся, що я сам мiг втомити вас своiми розмовами. Менi так подобаеться з вами розмовляти, що я б так говорив i говорив, – з вдячнiстю сказал Лорi.

У дверях з'явилася покоiвка i оголосила:

– Прийшов лiкар оглянути вас, сер.

– Ви не заперечуете, якщо я залишу вас на хвилинку? Думаю, менi дiйсно потрiбно до нього вийти, – трохи винуватим тоном сказав Лорi.

– Не переймайтесь, тут менi точно не буде нудно, – вiдповiла Джо.

Лорi пiшов, а гостя вигадала собi вельми своерiдну розвагу. Вона якраз стояла перед портретом мiстера Лоренса-старшого, коли дверi знову вiдчинилися. Джо, не обертаючись, рiшуче заявила:

– Тепер я впевнена, що менi не варто його боятися, тому що у нього добрi очi, нехай i вигляд похмурий. А ще я бачу, що це людина вольова, можливо, навiть трохи авторитарна. Звичайно, вiн не такий красень, як мiй дiдусь, але вiн менi безумовно подобаеться.

– Дякую, мем, – пролунав за ii спиною хриплий чоловiчий голос. Джо з жахом озирнулась i зустрiлася поглядом з мiстером Лоренсом-старшим.

Бiдолаха Джо не знала, куди себе подiти, вона почервонiла, як рiздвяна троянда, а серце ii шалено закалатало. Вона знову i знову прокручувала в головi слова, якi щойно промовила. На мить ii охопило дике бажання втекти, але це було б нерозумно i боягузливо, та й сестри над нею будуть смiятися. Тому вона взяла себе в руки i вирiшила спробувати якось викрутитися з цiеi неймовiрно незручноi ситуацii. Поглянувши ще раз на мiстера Лоренса, Джо зловила себе на думцi, що очi пiд густими сивими бровами в життi були навiть добрiшими, нiж на портретi, а ще вона помiтила, що в них був ледь помiтний хитрий вогник, i це значно зменшило ii страх. І ось пiсля цiеi жахливоi хвилинноi паузи, яка здалася Джо вiчнiстю, хрипкий голос, який зараз звучав ще суворiше, нiж кiлька хвилин тому, сказав:

– Отже, не боiшся мене, так?

– Не боюсь, сер.

– І не вважаеш мене таким красивим, як твiй дiдусь?

– Є трохи, сер.

– І я, кажеш, людина вольова i навiть трохи авторитарна, чи не так?

– Я просто сказала, що менi спало на думку, коли я дивилась на ваш портрет.

– Але я тобi подобаюся, незважаючи на це?

– Так, сер.

Така вiдповiдь явно сподобалась старому джентльменовi. Вiн розсмiявся i потиснув iй руку. Потiм вiн нахилився так, що його обличчя порiвнялося з обличчям Джо, уважно подивився на неi, а потiм знову випростався i сказав:

– Обличчям ти на дiда не дуже схожа, а ось характером точно пiшла в нього. Вiн i справдi був гарним чоловiком, моя люба, але що найголовнiше, вiн був хоробрим i чесним, i я пишаюся тим, що у мене був такий прекрасний друг.

– Дякую, сер, – видихнувши з полегшенням, вiдповiла Джо. Тепер вона вiдчувала себе цiлком комфортно i знову говорила в своiй звичнiй невимушенiй манерi.

– І що це ви тут робили з моiм онуком, га? – несподiвано запитав мiстер Лоренс.

– Невеликий добросусiдський вiзит, щоб трохи пiдбадьорити Лорi, сер.

– Думаеш, його потрiбно було трохи пiдбадьорити?

– Так, сер, вiн здаеться таким самотнiм, думаю, спiлкування з однолiтками пiшло б йому на користь. Можливо, з нами, дiвчатами, йому буде не так цiкаво, але ми будемо радi допомогти чим зможемо. А ще я хочу вiд усього серця подякувати вам за чудовий рiздвяний подарунок, який ви нам передали, – додала Джо.

– Ну що ти, це не менi потрiбно дякувати, це була iдея Лорi! До речi, як справи у тiеi нещасноi жiнки?

– Уже все добре, сер, – i Джо почала розповiдати про сiмейство Гуммель i про те, як iх матерi вдалося залучити до допомоги цiй бiдолашнiй сiм’i людей бiльш заможних, нiж вона.

– Це у неi вiд батька, вiн теж завжди поривався всiм допомагати. Передай мамi, що я загляну до вас на днях. О, чуеш, задзвенiв дзвоник – чай готовий. Це Лорi розпорядився. Тож пропоную пройти до iдальнi для добросусiдського чаювання.

– Якщо я не заважатиму, я буду рада залишитися на чай, сер.

– Я б промовчав, якби не хотiв, щоб ви залишилися, мiс Марч, – i мiстер Лоренс у старомоднiй галантнiй манерi простягнув iй руку.

– Що б на це сказала Мег? – подумала Джо, i при думцi, як вона сьогоднi буде розповiдати домашнiм про своi пригоди у Лоренсiв, ii очi весело заблищали.

– Агов, хлопчику мiй! Куди ти так летиш? – запитав старий джентльмен, побачивши, як Лорi, перескакуючи через двi сходинки, бiжить вниз по сходах. Побачивши Джо у супроводi свого грiзного дiда, вiн зацiпенiв вiд жаху, однак побачивши переможний погляд Джо, з полегшенням видихнув.

– Я не знав, що ви так скоро повернетеся, сер, – знiяковiло сказав Лорi.

– Це я вже зрозумiв, iнакше ти не носився б так по сходах. А тепер давайте пити чай. І, Лорi, поводься як личить джентльменовi.

Лагiдно скуйовдивши хлопчиковi волосся, мiстер Лоренс пiшов вперед разом iз Джо, а Лорi поплентався за ними. Джо крадькома озирнулась i побачила, як Лорi кiлька разiв змiнився в обличчi, вочевидь, обмiрковуючи гiпотези щодо того, що тут взагалi вiдбуваеться. При цьому вiн корчив такi здивованi пики, що вона ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

Пiд час чаювання лiтнiй джентльмен здебiльшого мовчав. Вiн пив вже четверту чашку чаю i спостерiгав за молодими людьми, якi базiкали, наче старi друзi. Звичайно, вiн не мiг не помiтити змiни, якi вiдбулися з його онуком – на обличчi хлопчика з'явився здоровий рум'янець, вiн поводився розкуто, а смiх його був щирим i веселим.

– Вона мае рацiю, хлопчиковi самотньо. Що ж, подивимося, як складуться його стосунки з цими милими дiвчатами, – подумав мiстер Лоренс.

Джо дуже сподобалася мiстеру Лоренсу, адже йому iмпонували ii почуття гумору i трохи хлопчачi манери, а ще вона легко знаходила спiльну мову з його сором'язливим онуком. Бiльш того, судячи з усього, вона i сама отримувала вiд iх спiлкування величезне задоволення.

Зазвичай у компанii настiльки респектабельних людей, яких Джо зазвичай вважала занадто «манiрними i зарозумiлими», вона вiдчувала себе дуже незграбно, але з Лоренсами все було iнакше, з ними iй було легко i комфортно.

Коли всi встали з-за столу, Джо подумала, що iй вже, мабуть, час додому, але Лорi сказав, що хотiв би ще дещо iй показати. Вiн вiдвiв Джо до оранжереi, де спецiально для неi запалили лампи. Їi захопленню не було меж, адже в м'якому свiтiннi ламп рослини виглядали воiстину чарiвно. Вона обережно ступала по дорiжках, заворожено розглядаючи фантастичнi квiти i лiани, якi тягнулися по стiнах аж до самоi стелi. Вона з насолодою вдихала вологе ароматне повiтря, уявляючи, що гуляе по казковому лiсi. Тим часом Лорi дбайливо зрiзав квiти, формуючи букет. Коли квiти вже насилу вмiщалися в його руках, вiн перев'язав iх стрiчкою i задоволено посмiхнувся.

– Будь ласка, передайте це вашiй матерi i скажiть, що я надзвичайно вдячний iй за чудодiйнi лiки вiд нудьги, якi вона менi прислала.

Повернувшись до будинку, вони знайшли мiстера Лоренса у великiй вiтальнi, вiн стояв бiля камiна, поглинений своiми думками. І тут Джо побачила шикарний рояль.

– Ви граете? – запитала вона, глянувши на Лорi.

– Інодi, – скромно вiдповiв хлопчик.

– А зможете зiграти що-небудь зараз? Я б з радiстю послухала, дуже вже хочеться розповiсти потiм про нього Бет, вона буде в захватi.

– Може, ви самi хочете зiграти?

– Ой, що ви! Я, на жаль, не вмiю грати. Слухати музику дуже люблю, але з грою справи кепськi, бракуе менi таланту, – просто вiдповiла Джо.

Лорi сiв за рояль. Вiн грав, а Джо слухала, тримаючи в руках величезний букет. Вона закрила очi i з насолодою вдихала прекрасний аромат гелiотропiв i чайних троянд.

Грав Лорi чудово, дуже щиро i душевно, без натяку на самовдоволення i хизування, через що повага Джо до «хлопчиська Лоренса» щомитi лише зростала. Вона подумала, що Бет високо оцiнила б його гру, i почала щедро нахвалювати Лорi, i вiн все бiльше заливався рум’янцем вiд збентеження, тож Мiстер Лоренс вирiшив прийти онуковi на допомогу:

– Ну, все, все, юна ледi, не перехвалiть менi онука, а то ще, не дай Боже, зазнаеться, – лукаво сказав старий. – Грае вiн i справдi непогано, але я сподiваюся, що i в бiльш важливих справах вiн теж досягне успiху. Ви вже йдете? Що ж, я вам дуже вдячний i сподiваюся, що ви порадуете нас своiм вiзитом знову. Передавайте моi щирi вiтання вашiй матiнцi. На добранiч, лiкарю Джо.

Вiн м'яко потиснув iй руку, але Джо здалося, що обличчя його було похмурим, немов вiн був чимось незадоволений. Лорi провiв Джо до передпокою, i вже бiля самих дверей вона все ж таки зважилася запитати, чим вона розсердила його дiдуся. Лорi помахав головою i поспiшно сказав:

– Нi, нi, що ви, вiн розсердився зовсiм не вас, а на мене. Вiн не любить, коли я граю на роялi.

– Але чому? Адже у вас так добре виходить.

– Я вам колись розповiм. На жаль, менi ще не можна виходити на вулицю, тому додому вас проводить Джон.

– Це абсолютно зайве. Я ж не якась тендiтна ледi, до того ж тут йти менше хвилини. А ви одужуйте i набирайтеся сил.

– Слухаюсь, лiкарю Джо. Але ви ж ще навiдаете мене?

– Якщо ви пообiцяете прийти до нас у гостi пiсля того, як видужаете.

– Обiцяю.

– На добранiч, Лорi!

– На добранiч, Джо, на добранiч!

Коли Джо розповiла про своi пригоди у будинку Лоренсiв, дiвчата вирiшили, що наступного разу вони пiдуть у гостi всi разом, при цьому у кожноi були на це своi причини. Мiсiс Марч хотiла поговорити про свого батька зi старим Лоренсом, який, як виявилося, згадував його з теплотою в серцi. Мег хотiлося прогулятися по оранжереi, Бет не терпiлося пограти на прекрасному роялi, а Емi дуже хотiлося побачити прекраснi картини та статуi в бiблiотецi.

– Мама, а чому мiстер Лоренс не любить, коли Лорi грае на роялi? – запитала Джо, якiй не давали спокою слова Лорi.

– Я не впевнена, але думаю, справа в тому, що його син, батько Лорi, не спитав дозволу у свого батька, тобто дiдуся Лорi, i одружився на iталiйськiй пiанiстцi. Старого Лоренса зачепило, що син без його благословення зробив такий серйозний вчинок, i сильно розгнiвався. І попри те, що мати Лорi була милою, доброю та освiченою жiнкою, вiн одразу не злюбив ii та пiсля одруження сина бiльше нiколи з ним не бачився. Батьки Лорi померли, коли хлопчик був ще малюком, i дiд забрав його до себе. Хлопчик народився в Італii i ще з дитинства мав слабке здоров'я, тому старий так ним опiкуеться i нiкуди не випускае – вiн дуже боiться втратити i його. Любов до музики Лорi успадкував вiд матерi, на яку вiн, до речi, дуже схожий, i я насмiлюся припустити, що його дiдусь побоюеться, що вiн теж захоче стати музикантом. У будь-якому разi, музичний талант Лорi нагадуе йому про жiнку, яка йому не подобалася, i тому вiн, як сказала Джо, насупився.

– Боже мiй, як романтично! – вигукнула Мег.

– Точнiше сказати, як нерозумно! – сказав Джо. – Нехай буде музикантом, якщо хоче! Навiщо калiчити йому життя, вiдправляючи до коледжу, якщо вiн так не хоче туди йти.

– Думаю, тому у нього такi гарнi чорнi очi та прекраснi манери. Менi здаеться, iталiйцi взагалi дуже вишуканий народ, – сказала Мег, яка любила такi сентиментальнi iсторii.

– Як ти можеш судити про його очi та манери, якщо ти навiть толком не розмовляла з ним? – здивовано вигукнула Джо, яка на вiдмiну вiд сестри була зовсiм не сентиментальною.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65567702) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примiтки





1


За книгою Джона Буньяна «Похiд паломника». У романi «Маленькi жiнки» Олкотт часто згадуе та проводить паралелi з релiгiйною алегорiею англiйського письменника та проповiдника Джона Буньяна «Похiд паломника», яку вона любила ще з дитинства. Книга розповiдае про подорож героя на iм'я Християнин. На шляху до Небесного Мiста, тобто Раю, на нього чекало безлiч небезпечних пригод. Пiд час своеi подорожi Християнин зустрiчае людей та iстот (iмена яких так чи iнакше пов'язанi з подiями його життя), якi намагаються допомогти або перешкодити йому. На його шляху зустрiчаються такi персонажi як Вiрний, Вiруючий i Велетень Вiдчаю. Книга проповiдуе iдею про те, що потрiбно стiйко нести свою життеву ношу i не пiддаватися спокусам. Деякi роздiли книги «Маленькi жiнки» мiстять посилання на подii та мiсця з «Походу паломника», наприклад, можна зустрiти такi назви роздiлiв як «Бет знаходить Прекрасний палац», «Долина приниження Емi», «Джо зустрiчае Аполлiона», «Мег вирушае на Ярмарок Марнославства», тощо, оскiльки кожна з доньок Марч пiддаеться якiйсь спокусi, яка пов'язана з ii характером або якимись недолiками.




2


Два романи з елементами казки нiмецького письменника i поета Фрiдрiха де Ла Мотт-Фука (1777–1843 рр.). Перший розповiдае про русалку, а другий про лицаря. Цi двi розповiдi були дуже популярнi серед дiтей.




3


Маеться на увазi люк в стелi, через який привид вбитого Банко може знову з'явитися на сценi в п'есi Шекспiра (акт 3, сцена 6).




4


Джо цитуе знаменитий «монолог про кинджал» Макбета (дiя 2, сцена 1), в якiй вiн готуеться вбити короля Дункана.




5


Маркiтанти (вiд iтал. Mercatante – торговець, продавець) – дрiбнi торговцi iстiвними припасами, напоями та предметами вiйськового побуту, якi супроводжували вiйська в таборi, в походах, на маневрах i пiд час вiйни.




6


«А пам'ятаете, як ви грали в «Похiд Паломника», коли були маленькими?»: В обговореннi, яке слiдуе за цим питанням мiсiс Марч, мова йде про твiр «Похiд паломника» (див. виноску 1). Згадуеться Мiсто Руiни – зле мiсце, де народився головний герой Християнин, яке е вiдправною точкою його подорожi до Небесного Мiста (Раю); Аполлiон – огидний демон, який нападае на Християнина в Долинi приниження; Болото Зневiри – пiдступне болото, в якому опинився Християнин; сувiй, який вказуе шлях – iнструкцii для подорожi Християнина, яка вказують йому шлях спасiння.




7


Ймовiрно, книга, про яку йде мова – це Євангелiе.




8


Ach, mein Gott! – (нiм.) Боже мiй!




9


Das ist gut! Die Engel-kinder! – (нiм.) Яка смакота! Дiвчата-янголята!




10


Санчо Панса, зброеносець Дон Кiхота – комiчний персонаж у сатиричному романi iспанського письменника Мiгеля де Сервантеса «Дон Кiхот» (том I – 1605 р., том II – 1615 р.).




11


«Спадкоемець Редклiффа» (1853 р.) – популярний роман англiйськоi письменницi Шарлотти М. Янг. На виховання в сiм'ю вiддають пiд опiку осиротiлого хлопчика з родини далеких родичiв. Але у сироти е одна важлива перевага – коли вiн досягне повнолiття, йому дiстанеться казковий спадок у виглядi величезного маетку. Це iсторiя про iнтриги, самопожертву i боротьбу за щасливе майбутне.




12


Офiцiйне звернення у дев'ятнадцятому столiттi: старшу дочку називали на прiзвище, а молодших – по iменi.




13


Веве – гарне мiсто на заходi Швейцарii, розташоване на березi Женевського озера. Популярний туристичний курорт.




14


Так, мадемуазель.




15


Мiсто на пiвденному заходi Нiмеччини, де знаходиться Гейдельберзький унiверситет, один з найстарiших европейських унiверситетiв.




16


Редова – швидкий танець чеського походження.




17


Старий iз казки «Сiндбад-мореплавець» з циклу «Тисяча i одна нiч», який забрався Сiндбаду на плечi i вiдмовлявся спускатися. В результатi Сiндбад все ж звiльняеться вiд цiеi ношi, напоiвши нахабного старого.




18


Зазвичай, дiвчат вперше представляли свiтському суспiльству у вiцi 16–20 рокiв. Саме для цього влаштовували так званi бали дебютанток. Пiсля першого виходу в люди дiвчину вважали готовою до замiжжя i за ii руку могли боротися молодики.




19


Мова йде про британського полiтичного письменника Вiльяма Белшема та його роботу «Нариси, фiлософськi, iсторичнi та лiтературнi» (1789–1790 рр.).




20


Великий iталiйський художник епохи Вiдродження Рафаель Санцiо (1483–1520 рр.).




21


з фр. «тато».




22


У 18-му столiттi всi молодi дiвчата (16–19 рокiв) носили сукнi до пiдлоги. На початку 19-го столiття спiдницi почали вкорочувати. Сiмнадцятирiчнi та вiсiмнадцятирiчнi дiвчата вважалися вже молодими жiнками i носили спiдницi такоi ж довжини, як i дорослi жiнки. Шiстнадцятирiчнi дiвчата носили спiдницi довжиною до кiсточки, чотирнадцятилiтнi – до iкри, а дванадцятирiчнi – трохи нижче колiн. Ймовiрно, сукнi могли вкорочувати в якостi покарання для дiвчинки, щоб показати ii неналежну дитячу поведiнку та iнфантильнiсть. Емi соромиться укорочення сукнi, бо вже вважае себе цiлком дорослою юноi ледi.




23


Маеться на увазi слово «деградацiя» – Емi нещодавно поповнила свiй словниковий запас черговим химерним словом, але, як завжди, не до кiнця розiбралася з його правильною вимовою.




24


Надзвичайно популярний у той час роман англiйського письменника Олiвера Голдсмiта, написаний у 1766 роцi. Розповiдае про перипетii та випробування священика та його сiм'i, якi стали жертвами мiсцевого помiщика та втратили своi статки.




25


Емi мае на увазi слово «паралiзувало»




26


Напуття тiтоньки Хлоi, кухарки на плантацii i дружини темношкiрого раба дядька Тома в романi Гаррiет Бiчер-Стоу «Хатина дядька Тома» (1852 р.).




27


«Айвенго» – популярний роман шотландського письменника сера Вальтера Скотта, написаний у 1819 роцi. Подii роману розгортаються у перiод Середньовiччя. Серед персонажiв е Локслi (Робiн Гуд) та король Рiчард I (Рiчард Левове Серце).




28


Десерт з молока, цукру та желатину.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения